Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Згідно з твердженням народного комісара озброєнь, цих заходів вимагали «комісари промисловості», які не були спроможні контролювати рух робочої сили й підтримувати належну трудову дисципліну. Великий терор породив протилежний від сподіваного ефект, бо керівні кадри зовсім не мали авторитету серед робітництва. Сталін, як згадує Б. Л. Ванников, тодішній народний комісар озброєнь, неохоче погодився з новим законом[1257]. Сталін розумів, що жертви, яких він вимагав від робітництва, не могли бути популярними[1258].

Справді, ці закони накинули населенню, що вже тривалий час боролося за виживання у надзвичайно важких умовах праці й побуту. Молотов згодом згадував, що уряд вимагав «колосальних жертв — від робітників і селян». Люди бідували, всі ресурси витрачалися на підготовку до війни, не дозволяли навіть будувати житло. Робочий день був подовжений, а робітників міцно закріпили за їхніми робочими місцями. Селянам за працю платили дуже мало, бо платити не було чим[1259].

Володимир Богдан згадує, що в кінці тридцятих серед робітництва Донбасу

«кишіли хвороби. Санітарні умови були просто жахливі: не було навіть туалетів. Харчі постачали з перебоями, а взимку фруктів та овочів взагалі не було. Цинга, рахіт та інші хвороби, спричинені нестачею вітамінів, косили дітей сотнями й тисячами. Наташа, моя молодша сестра, підхопила імпетіго й два тижні лежала вкрита гнояками і струпами. На щастя, ця зараза обминула інших членів сім’ї. П’ятдесятивідсотковий рівень виживання вважали за нормальний для більшості сімей»[1260].

Жили у злиднях. У сусідки В. Богдана Катерини Рихіної було четверо дітей. Жили без батька, Катерина працювала на шахті. Двоє маленьких дівчаток, Зоя і Марія,

«страшенно любили бути в центрі уваги і мали талант приходити гратися якраз у ті оселі, де саме лаштувалися обідати. Звісно, дещо перепадало і їм. Їх натренував у цьому “мистецтві” дванадцятирічний брат Ілько, який сам був мастаком у таких справах. Цей хлопчина був уособленням виживанця. Він вимінював, позичав, залякував, крав, купував — вдавався до всього, аби лиш допомогти сім’ї вижити, — і не почував жодних докорів сумління. Моя мати, як і багато хто ще, не раз була свідком його шахрайства. Як і інші, він крав моркву й редиску з городу нашої сусідки, старої Євдокії, прямо з-під її носа, хоча вона постійно стерегла свій город. Спостерігаючи збоку, моя мати казала, що ця боротьба за виживання водночас і розважає, і розриває серце»[1261].

Життя жіноцтва на Донбасі було особливо важким. До школи № 20 у Сталіно учень Фалін завжди приходив нечупарним. Учитель викликав його матір до школи. Фаліна сказала, що в неї шестеро дітей і робота, тому немає часу доглянути всіх. Вчитель запитав: «Навіщо було плодити стількох дітей і пускати у світ жебракувати?» Фаліна відповіла, що вже мала дванадцять абортів (принаймні частину — нелеґальних, бо 1936 р. їх заборонили). На це вчитель сказав їй, що краще б вона ще робила аборти[1262].

Зі зростанням витрат на військові потреби погіршувалося продовольче постачання. Це теж не сприяло зміцненню трудової дисципліни. У квітні 1940 р., незадовго до запровадження «червневого закону», комісар вугільної промисловості Бахрушев скаржився уряду на нерегулярне постачання Донбасу, що викликало збої в роботі. Від січня майже не було вермішелі, круп, борошна і білого хліба. В багатьох робітничих сім’ях не було хліба. У їдальні шахти № 5 в Артемівську за основну страву був чай. Бахрушев справедливо попереджав уряд, що така ситуація створює «нездоровий настрій серед робітників»[1263]. Перебуваючи на Донбасі, Бахрушев засипав Москву телеграмами, вимагаючи коштів (адже шахтарі іноді довго не отримували платні), підтримки технікою і матеріалами[1264].