Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

В Україні у 1937–1938 рр. Заарештовано 267 579 осіб і 122 237 засуджено до розстрілу[1230]. В Сталінській області було щонайменше 33 774 політичні справи, більшість із них у 1937–1938 рр.[1231]. Якщо врахувати, що деякі справи стосуються кількох людей, то отримуємо кількість репресованих 40 000 – 50 000 чол.[1232]. У Ворошиловградській області було близько 40 000 справ[1233]. Скільки людей розстріляно на Донбасі, невідомо, хоча один місцевий історик підрахував, що лише у Сталінській області розстріляно близько 27–30 тисяч чоловік[1234]. Можливо, ці дані трохи завищені. Але, як свідчить інше дослідження, в Одесі в 1937–1938 рр. розстріляно 74,2 відсотка репресованих[1235]. Якщо це співвідношення можна застосувати до Донбасу, то наведені вище цифри видаються цілком вірогідними. Попередня й неповна перевірка даних показує, що в Сталінській області в 1937–1938 рр. 9 367 страт здійснено тільки серед трьох національних меншин — німців, поляків і греків[1236]. Застосувавши цей коефіцієнт до кількості репресій у Ворошиловградській області, отримуємо 50 000 розстрілів в українському Донбасі.

Але навряд чи ці цифри арештів та смертних вироків всеохопні. Багато справ з областей було переслано до Москви та Києва, що значно перешкоджає збору статистичних даних.

Якщо наші обрахунки більш-менш правильні, то можна з великою часткою вірогідності сказати, що Донбасу (Сталінській та Ворошиловградській областям) дісталося лиха більше, ніж іншим реґіонам України: на Донбас припадає майже одна третина всіх страчених в Україні, тоді як 1937 р. на Донбасі проживало лише трохи більше 16 відсотків українського населення. До того ж тут не враховано кількість жертв репресій у російській частині Донбасу.

Терор на Донбасі міг бути ще жорстокішим, враховуючи значну кількість втікачів із сумнівним політичним минулим, які тут проживали. Багато втікачів змінювали ім’я та прізвище, приховували чи розривали родинні зв’язки. Саме це трохи пом’якшило терор: родичів «ворогів народу» часто репресовували, а на Донбасі розшукати їх було нелегкою справою. Багато донеччан вірило, що Москва взагалі винищила б їх усіх, якби не загроза цілковитої руїни промисловості[1237]. Навіть у найтяжчі часи Донбас, здається, зберігав елементи колишньої свободи вільного степу.

Як уже зазначалося в цьому розділі, певні групи населення зазнали більшого терору, ніж інші: партійні й урядові функціонери, люди, що колись належали до інших партій, крім більшовицької, інженерно-промислові кадри, етнічні меншини, інтеліґенція, духовенство[1238]. Чоловіків репресували значно частіше, ніж жінок[1239].

Народних спалахів антисемітизму, принаймні на Донбасі, в цей період не зареєстровано. Зважаючи на стійкі національні упередження, це досить дивно. Це не означає, що євреїв не репресували, й серед моїх даних є багато згадок про репресованих євреїв. Дуже багато євреїв було, напевне, серед репресованих інженерно-керівних кадрів. Чимало євреїв займали на Донбасі відповідальні посади, отож брак належної техніки безпеки на робочих місцях, а також стахановський рух «призвели до виникнення щирої ненависті до євреїв і комуністів»[1240]. Незважаючи на це, погромів чи випадків насильства не зафіксовано. Можливо, це ще один доказ того, що «полюванням на ворогів» керували з єдиного центру. Але й тут є білі плями. В декого склалося враження, що, порівняно з масштабами всенародного людомору, євреї постраждали значно менше, ніж інші національності. Це створило в населення хибну підозру, що на євреїв падає тягар відповідальності за тортури і смерть невинних у катівнях НКВС[1241].

Ті, хто займав відповідальні посади, були репресовані також непропорційно. Та все ж основна маса «ворогів народу» — це найзвичайнісінькі люди, сам народ[1242]. Попередній аналіз свідчить, що безпартійні становили значну більшість репресованих (78,3 відсотка в Сталінській області, 95 відсотків у Ворошиловградській); понад половину репресованих (53,7% і 66,4% у відповідних областях) — робітники й селяни (колгоспники)[1243] Тепер знайдено масові поховання розстріляних — тисячі безіменних останків в одному лише Донецьку[1244].

Люди жили в злиднях. Хлопчик, батька якого заарештували в Маріуполі, у відчаї писав вдові В. І. Леніна до Москви в грудні 1937 р.: