Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Для багатьох це зближення було несподіванкою, шоком, дехто називав його навіть зрадою. Адже перед тим Сталін вигубив сотні тисяч людей за вигадане шпигунство на користь нацистської Німеччини і Японії. А тепер Сталін із Гітлером — партнери. Антифашистська пропаґанда, зокрема й на Донбасі, припинилася[1249]. Газета «Социалистический Донбасс», наприклад, передрукувала статтю з «Правди» за 24 серпня 1939 р. про пакт 26 серпня, але вмістила її не на першій, а на другій сторінці, без будь-яких коментарів.

Цілком можна було б запитати, хто ж насправді був ворогом народу, хоча, здається, в ті часи люди, за всіма свідченнями, навряд чи могли відкрито поставити таке запитання. Принаймні Сталіну та його кліці було б щонайменше незручно спонукати народ цікавитися цим. Полювання на «ворогів народу» (хоч би що означав цей термін) усе ж тривало, хоча й відчутно послабшало. Головною турботою Сталіна, як побачимо далі, стало відновлення порядку й дисципліни.

Загроза зі Сходу відчутно ослабла: Японія взялася поширювати свої володіння на південь, а не на північ, коштом СРСР. Весняний договір 1941 р. про ненапад із Японією був благословенням для Сталіна. Сталін був такий задоволений і так хотів, щоб Японія дотримувалась договору, що навіть завдав собі клопоту провести японського міністра закордонних справ Мацуоку на вокзал. Така люб’язність здивувала всіх присутніх. Сталін начебто сказав Мацуоку, що вони обоє — азіати. Потім він обійняв німецького посла Шуленберґа і сказав військовому аташе Гансу Кребсу: «Ми з вами будемо друзями, хоч би що там сталося»[1250].

У серпні 1940 р. Сталіну, нарешті, вдалося знищити свого найнебезпечнішого ворога — Троцького. Сталін увесь час боявся, що Троцький повернеться як політик, надто ж у разі війни, навіть якщо це означатиме союз із дияволом.

Натомість із посиленням загрози війни навіть найлютіші вороги більшовизму стали вбачати в особі Сталіна впливового політика. Явне ототожнення Сталіна з Росією і російськими державними міркуваннями роззброїло багатьох його противників. Нечувану сталінську жорстокість стали сприймати як вияв характеру непохитного захисника державних інтересів Росії. Примирення політичних еміґрантів із радянською Росією розпочалося ще в 1920-х роках. Тепер, коли саме існування Росії (Радянського Союзу) було під загрозою, Сталіна сприймали як захисника рідної землі. Один із найяскравіших прикладів цього зближення — Павло Мілюков, колишній кадетський лідер і один із найлютіших ворогів більшовизму, який визнав радянську Росію, коли почалася війна[1251].

Але Сталін, напевне, запитував себе, чи воюватиме за нього народ. Укладення пакту Рібентропа-Молотова спричинило дезорієнтацію і цинізм серед солдатів. Польська операція 1939 р. дала радянським солдатам можливість побачити інше, «буржуазне», суспільство, і вони гарячково металися по крамницях, скуповуючи «другорядні товари у великих кількостях: будильники, скатертини, жіноче взуття»[1252]. В тилу ситуація була не кращою. Наприклад, у Слов’янську на час польської операції двоє солдатів, що мали охороняти наготоване до відправки спорядження, зникли разом із тим спорядженням. Їх більше ніколи не бачили[1253].

Червона армія вела Зимову війну із Фінляндією (листопад 1939 — березень 1940 р.), але не дуже вдало. По війні армія була реорганізована, в ній знову запровадили традиційну систему військових звань. Були запроваджені й суворі дисциплінарні стягнення, однак армійське командування сумнівалося, що вони будуть ефективні. Ще були свіжі згадки про великий терор, тому військове командування опинилося між двома крайнощами: з одного боку, терор спонукав їх сумніватися в необхідності застосування дисциплінарних стягнень; з другого — командири всіх рівнів самі боялися репресій за недостатню вимогливість і тому карали всіх підряд[1254].

І в цивільному житті, й у військовому драконівські правила стали нормою. В грудні 1938 р. був запроваджений закон про звільнення з роботи в разі трьох порушень чи запізнень. 1939 р. ввели трудові книжки для контролю робочої сили. В червні 1940 р. скасовано колись украй розхвалене досягнення радянської влади — семигодинний робочий день: без будь-якої компенсації його подовжили до восьми годин. Мало того, робітників тепер міцно прив’язували до робочого місця: їм суворо забороняли кидати роботу без дозволу, порушення заборони карали дво- або чотирирічним ув’язненням. Запізнення без дозволу теж становило злочин, і за нього карали, даючи до шести місяців виправних робіт[1255]. Мовби цього було мало, — невдовзі з’явилися нові закони, утвердивши ще суворіші покарання за дрібні порушення[1256].