Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

За репатрійованими пильно наглядали після повернення з Німеччини, і служба безпеки уважно переглядала їхню кореспонденцію. А проте люди вже писали і обговорювали те, що не осмілювалися в 1930-х роках. Дев’ятнадцятирічна колгоспниця Віра Золотарьова у Ворошиловград і розповідала про розчарування, яке вона пережила, потрапивши 1945 р. на рідну землю: «Коли я вступила на територію СРСР, то неначе потрапила в брудну яму»[1561]. Двадцятип’ятирічна В. В. Гайдар зазначила: «Німці мене не кривдили, можна було б і далі там працювати. Я дуже шкодую, що поїхала звідти»[1562]. Анна Шелемська скаржилась: «У німецькому таборі було краще, ніж удома»[1563]. Робітник шахти № 2/2 в Боково-Антрациті Ульянов поділяв невдоволення Шелемської: «Робота на Донбасі — це каторга й обман робітників. Коли я був у Німеччині, то й умови праці були кращі, ніж тут»[1564]. Двадцятирічний колгоспник В. Половник знайшов розв’язок проблеми забезпечення продуктами: «У Німеччині колгоспів немає. Німці живуть добре. Якби не було колгоспів і у нас, то й хліба було б більше»[1565]. В. І. Норейко, повернувшись додому з Німеччини, розповідав: «За кордоном вже давно йдуть вибори. Там існує справжня демократія, бо декілька партій безперешкодно висувають своїх кандидатів. У нас же вибори не будуть демократичними, бо існує всього одна партія»[1566].

Інші розповідали таке саме. Робітник шахти «Чистякове-Антрацит» Овчаренко в липні 1945 р. сказав:

«Дурнями будуть бійці, якщо демобілізуються, здадуть зброю і поїдуть додому. Треба, щоб вони зі зброєю в руках вимагали від Сталіна відповіді — за що вони 4 роки воювали і кров свою проливали? За 100 грамів пайки, що призначається інвалідам Вітчизняної війни?»[1567]

Ворошиловградський робітник Н. П. Стрельцов також був настроєний песимістично:

«Тепер нам гарного життя не бачити, та й перед війною не життя було, а мука. Побачили ми трохи життя до початку п’ятирічок, а там почалися п’ятирічки, потім війна, тепер знову п’ятирічки, і так нам буде до самої смерті. Немає турботи про людей»[1568].

Учитель із Ворошиловграда І. Е. Коломойцев у жовтні 1945 р. сказав:

«Поки існуватиме радянська влада і при її керівництві перебуватиме нинішній керівник, до того часу в нас буде таке життя. Тільки його смерть врятує народ від радянського рабства»[1569].

Звісно, ці заяви треба сприймати із засторогою, бо, як і в 1930-х роках, служба безпеки та інформатори могли сфабрикувати деякі з них. Як і до війни, радянський апарат нагляду діяв енергійно. Однак немає даних, щоб цих людей одразу заарештовували, що мало б неодмінно трапитись у тридцятих роках. Усього декількох названо «ворогами народу» в таємних рапортах, у яких після війни вже проступала тенденція сприймати такі «підривні» висловлювання як належне. Це була дивовижна зміна.

Терор припинився не зовсім. Навпаки, офіційні дані про засуджених за політичні злочини досить показові[1570]:

1945 р. — 123 248 чол.

1946 р. — 123 294 чол.

1947 р. — 78 810 чол.

1948 р. — 73 269 чол.

1949 р. — 75 126 чол.

1950 р. — 60 641 чол.

1951 р. — 54 775 чол.

1952 р. — 28 800 чол.

Сталін запровадив чимало різних видів дискримінації проти репатрійованих і тих, хто жив за окупації, вважаючи їх другосортними громадянами. Попри це, різниця з тридцятими роками очевидна. У 1937–1938 рр., як уже зазначено вище, навіть випадковий контакт з іноземцем часто призводив до смерті. А в повоєнні роки перебування десятків мільйонів громадян під іноземними режимами зробило практично неможливим знищення чи ізоляцію їх.

По війні населення і Донбасу, і всієї країни почало потай слухати передачі «Голосу Америки» та Бі-Бі-Сі. (Бі-Бі-Сі швидко завоювало добру репутацію за передачу повних та об’єктивних новин, на відміну від радянських засобів масової інформації)[1571]. Іронічно, що табори ГУЛАГу, в яких перебували сотні тисяч іноземних військовополонених (німців, поляків, японців та інших), також стали місцем знайомства з іншими культурами: і радянських й іноземних громадян змішували, хоча близькі контакти й були небезпечними[1572].