Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

В недавньому інтерв’ю один житель Сталіно, відповідаючи на запитання, що думали люди про Сталіна та його врядування в повоєнному Донбасі, відповів, що в ті часи «всі жили подвійним життям»[1603]. Окільки елементи, які неґативно ставилися до режиму, існували потай, підозрілість була дуже поширеною, і репресії ніколи не припинялися. Один житель Луганська, який хвалився своєю співпрацею з радянською службою безпеки в ті часи, доводив, що в післявоєнному Донбасі, коли він працював на шахті інженером та в адміністрації, не було політичних репресій. Але при цьому, каже він, всі хоч і мовчали про свої політичні погляди, але іноді виливали душі тим, кому довіряли. Він додав, що їх, звичайно, арештовували. Один випадок відбився особливо яскраво в його пам’яті. «Блискучого студента Петрова» в Донбаському гірничому інституті колеґа Смирнов звинуватив у тому, що одного разу він сказав товаришам (які вивчали «Сталінську національну політику»), що такого вчення як «Сталінська національна політика» немає, він усе списав із Леніна. Петров раптом зник. Згодом стало відомо, що його засуджено до десяти років ув’язнення[1604].

У суспільстві, в якому війна спричинила як об’єднання, так і розколи, Сталін шукав і знаходив союзників. Як пише Віра С. Дангем,

«примирення і вреґулювання відбувалися тоді, коли мільйони страждали від Сталінової параної. Незважаючи на поширення терору, диктаторові треба було вирішити, чи здійснювати обіцянки, які він дав людям під час війни, — деякі прямо, а більшість — опосередковано. Розрив своєрідної воєнної домовленості з населенням був би ризикованою альтернативою. Замість цього режим вибрав спрямований на далеку перспективу середній шлях, який полягав у перетворенні воєнної домовленості з усім народом у домовленість із деякими людьми»[1605].

Дангем назвала цей альянс «великою угодою», союзом з радянським середнім класом (партійними функціонерами, промисловим керівництвом, інженерами тощо), що спирався на матеріальні заохочення й соціальний престиж, гарантовані державою. «Велика угода», таким чином, «відображала обуржуазнення всієї системи». Іншими словами, «Сталін досягнув успіху там, де потерпів невдачу Микола Другий»[1606].

Арґументація Дангем, мабуть, потребує деяких пояснень: в «увесь народ» не входили певні національності. Під час війни цілі народи були депортовані на схід і на північ як потенційні «п’яті колони» чи задля покарання за поведінку окремих їхніх представників за окупації.

По війні Сталін зосередився на одній суспільній групі за начебто недостатню відданість Радянському Союзу — на євреях[1607]. Розпочалася сумнозвісна кампанія «проти безрідних космополітів». Сталін трактував євреїв як ворогів радянського народу, так само як його воєнні союзники стали тепер ворогами в холодній війні.

Довоєнна політика щодо євреїв змінилася на свою цілковиту протилежність. Під час війни Сталін дозволив радянським євреям організуватися, щоб мобілізувати їх для боротьби з аґресором і мати підтримку міжнародної єврейської спільноти. Таким чином, 1942 р. сформовано Єврейський антифашистський комітет (ЄАК)[1608]. Комітетом керували визначні радянські євреї: Шломо Міхоелс, відомий єврейський актор, Шахне Епштейн, відомий журналіст, та Ісаак Фефер, радянський єврейський поет. Серед членів комітету був старий більшовик С. А. Лозовський, відомі письменники Ілля Еренбурґ та Василь Ґросман і навіть дружина Молотова Павлина Жемчужина. План Сталіна мав успіх. У Сполучених Штатах на заклик радянських євреїв про допомогу Радянському Союзу організовано 2230 єврейських комітетів[1609].

ЄАК невдовзі став репрезентувати інтереси радянських євреїв. Навіть під час війни ця роль ЄАК викликала підозру партійного керівництва[1610]. «Дії Міхоелса від імені всіх засланих євреїв не лише дратували Сталіна, а й змусили його запідозрити самого Міхоелса»[1611]. По війні, коли вже стало ясно, що Радянський Союз не отримає ніяких коштів на відбудову від західного єврейства і не може сподіватися на створення прорадянської єврейської держави в Палестині, ЄАК втратив важливість для Сталіна.

Сталіна глибоко занепокоїла одна подія. Коли Ґолда Меїр, посол у Москві новоствореного Ізраїлю, 1948 р. відвідала синагогу в Москві на свято Рош Хашана, вона повідомила, що її зустрів великий натовп московських євреїв. Вулиця, на якій стояла синагога,