Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

«була заповнена людьми, що збилися, як сардини, сотні й сотні людей різного віку, солдати й офіцери Радянської армії, підлітки й немовлята на руках у батьків. Замість звичайних десь 2000 євреїв, які приходили в синагогу, нас чекав майже п’ятдесятитисячний натовп. Першу мить я не могла зрозуміти, що відбувається чи навіть хто це такі. А потім мені свінуло. Вони прийшли, — ці хороші, милі євреї, — щоб побути з нами, засвідчити своє почуття спорідненості і відсвяткувати створення держави Ізраїль. Я мало не знепритомніла. А натовп зростав навколо мене, простягував до мене руки, вигукував: “Наша Голда! Шалом, шалом” — і плакав»[1612].

Це була безпрецедентна, спонтанна акція єврейської громади. Свідок цієї події Ісаак Фефер, колишній керівник САК, сказав своїй дружині: «Они нам этого никогда не простят»[1613]. Фефера невдовзі заарештували й розстріляли.

Хоча євреї Донбасу не виявляли такої активності, як московські, там теж не бракувало антисемітизму населення. В народній уяві євреї завжди належали до категорії найперших ворогів, а тут, уперше в радянській історії, їх офіційно оголошено ворогами, які діють у змові з імперіалізмом та сіонізмом. Суспільство нетерпимо ставилось до євреїв. Фрази, як-от «За що воював російський народ? За свободу жидів?», свідчили про антисемітизм на визволених територіях[1614]. У Ворошиловграді з 1945 р. євреї часто просили дозволу відкрити синагогу, але міська влада цього не дозволяла, бо, це, мовляв, буде «політично недоцільним»[1615]. Преса зумисно іґнорувала внесок євреїв у перемогу, посилаючись на єврейських дезертирів, злочинців та ін. На початку 1950-х років місцевих журналістів недвозначно проінструктували «не публікувати статей, що показують євреїв позитивно»[1616].

Навіть «антирадянські» ідеалістичні організації молоді в Сталіно, як-от «Демократична молодь Росії й України», були антисемітськими за своїм духом. 1949 р. кількох українських та російських робітників з цієї організації заарештовано в Сталіно за пропаґування «активної боротьби з радянською владою за покращення життя робітничого класу». І. В. Солженко, один з робітників тресту «Сталіновугілля», двадцятирічний син робітника й ветерана війни, виступив проти уряду зі співчуття до своїх товаришів, які жили в злиднях: після закінчення війни вже минуло чотири роки, а їхні умови життя не поліпшилися. Згідно з міліційним рапортом, Солженко та його друзі вважали євреїв «несправедливим народом», що «живе... на шиї російського народу»[1617]. Цю організацію можна вважати звичайним «наслідком» тривалої історії антисемітизму в робітничому русі Донбасу[1618].

Побоювання Ісаака Фефера після демонстрації в честь Ґолди Меїр справдилися. Сталін звинуватив євреїв у «космополітизмі» та «сіонізмі» й недостатній лояльності до самого Сталіна та його уряду. Всі євреї стали «безрідними космополітами» та «сіоністами». Сталін підтримував цю антикосмополітичну кампанію тому, що вважав її засобом скасування післявоєнної відкритості радянського суспільства зовнішньому світові[1619].

Уже в січні 1948 р. Сталін знищив лідера ЄАК Міхоелса, зімітувавши нещасний випадок. 1948 р. Сталін заарештував решту проводирів ЄАК (зокрема Жемчужину, дружину Молотова), а сам ЄАК розпустив як «антирадянську організацію, що співпрацювала з іноземними розвідками». Євреїв почали повсюди арештовувати. На Донбасі служба безпеки «активно» викривала «групи єврейської національності, колишніх троцькістів». При цьому служба безпеки Сталіно 1951 р. скаржилась, що «в нас по цій лінії роботи майже немає кваліфікованої аґентури», бо саму службу почистили від єврейства[1620]. 1952 р. п’ятнадцять лідерів ЄАК були віддані під суд за сфабрикованими звинуваченнями в шпигунстві на користь інших держав та націоналістичній діяльності. З них тринадцятьох, зокрема Фефера і Лозовського, засуджено до розстрілу. Їх страчено невдовзі після суду[1621].

Після суду над ними в січні 1953 р. з’явилося повідомлення про викриття терористичної групи лікарів, більшість із яких — євреї. Групу відомих лікарів, які працювали в Кремлівській лікарні, звинуватили у шпигунстві та вбивстві радянських урядовців, зокрема А. А. Жданова та А. С. Щербакова[1622]. Люди боялися, що настає новий великий терор і що всіх євреїв депортують до Сибіру[1623].