Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

«Радянська влада нахабно обманює увесь світ. Адже в Угорщині повстали робітники й селяни проти комунізму й борються проти соціалістичного суспільства, бо робітники й селяни відчули на собі комуністичне ярмо. Угорці до приходу Рад до їхньої країни жили добре, а коли їм Радянський Союз приніс демократію в країну, то ця демократія довела угорський народ до жебрацтва й руїни».

Населення Донбасу отримувало інформацію, слухаючи Бі-Бі-Сі. Характерно, що в рапортах виступи, як-от подані вище, тепер характеризували як «неґативні погляди», а не як «контрреволюційну аґітацію»[1637].

Як уже зазначалося, післявоєнна відбудова Донбасу притягувала до вільного степу багато людей. Населення Донбасу зростало швидше, ніж будь-де. 1945 р. населення Сталінської області становило 1 998 000 чол., а до 1959 р. зросло більш ніж удвічі — до 4 262 000 чол. За цей самий період населення Ворошиловградської (Луганської) області також збільшилося майже вдвічі: з 1 244 000 чол. До 2 452 000 чол. Населення України (без Криму) зростало повільніше, збільшившись на 49 відсотків[1638]. Люди, яким було нікуди подітися, шукали щастя в Донбасі. Так сталося і з батьком Анатолія Щаранського, який не міг працювати в Одесі через запроваджену там квоту євреїв, йому сказали йти на Донбас: «Пошукай щастя в Сталіно». Він із сім’єю переїхав до Сталіно 1947 р.[1639]. Багато ідеалістично настроєної молоді також подалося в Донбас, щоб допомогти в його відбудові й розвитку. Олексій Нікітін із Брянська — один з таких прикладів: «Люблячи працювати з механізмами та інструментами, Нікітін зрозумів, що його непереборно тягне до Донецька й на шахти»[1640]. Але умови, в яких доводилося жити, рано чи пізно зводили нанівець увесь ентузіазм. 1957 р. керівник управління КДБ по Сталінській області С. А. Лукін попереджав, що ця ідеалістична молодь із «патріотичними намірами» вдавалася до «злочинів», зокрема й антирадянської діяльності в Донбасі[1641]. У травні-червні 1957 р. невдоволена молодь вчинила бунти в кількох поселеннях Донбасу[1642].

Таке повстання відбулося в червні 1957 р. в Хрестівці (тепер Кіровськ), Харцизького району, Сталінської області. Одного дня у вибої загинув шахтар. Домовини потрібних розмірів не було, тому покійника довелося зігнути, щоб помістити в малу. Шахтаря поховали в робочому одязі. Адміністрація шахти пропила гроші, які мали виділити на одяг і поховання. Вона скористалася з похорону, поставила лави й почала продавати накрадені в шахті речі людям, що зібралися на похорон. У той час, коли понад двадцять тисяч молоді жило в переповнених бараках, ще однієї смерті було досить, щоб спричинити бунт. Міліція заарештувала одного московського комсомольця, який помер у в’язниці. Коли стало відомо, що міліція забила його до смерті, молодь Хрестівки, серед якої були й комсомольці, захопила місто. Жінки зруйнували місцевий відділ міліції. Дехто захопив і переховав зброю. Декілька сот повстанців озброїлись залізними прутами. Міліційну підмогу, надіслану з Харцизька, кількатисячний натовп відбив. Потім надіслали роту вояків, які почали стріляти по людях. Тридцять осіб, серед них і жінки, були поранені. Молодь потурбувалася про поранених, зупинила автомашини й наказала відвезти жертви до лікарні. Зрештою триста чоловік були віддані під суд. Їх звинуватили в організації «контрреволюційного заколоту»[1643].

Серед бунтівників було багато «людей, висланих із Західної України», та колишніх «контрреволюціонерів». Начебто лідер повстання двадцятитрирічний Борис Луговий боровся й за ґратами: його звинуватили в створенні у в’язниці української «націоналістичної організації» й засудили до додаткового терміну[1644]. Після цього бунту КДБ ліквідував ще кілька «антирадянських» організацій молоді в Донбасі[1645]. Найвідомішим був «Реалістичний робітничий гурток демократів», начебто організований вісімнадцятирічним слюсарем зі Сталіно Є. Г. Дониченком. За словами керівника управління КДБ по Сталінській області Лукіна, Дониченко, наслухавшись антирадянських західних передач, вирішив організувати групу молоді, коли зрозумів, що в Радянському Союзі немає демократії[1646]. Група розповсюджувала антиурядові листівки в багатьох містах Донбасу; Дониченко сміливо надсилав листи до Москви, переконуючи уряд звільнити політичних в’язнів[1647].