Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Кубишкін прирівняв Нікітіна до козацьких повстанських ватажків Стеньки Разіна та Омеляна Пугачова, яких стратили російські царі. Але Нікітін не мовчав: «Я виріс серед народу, і якщо захист його вимагає втрати моєї голови, то я готовий!» Нікітіну далі погрожував Володимир Дегрярев, секретар обкому партії: «Якщо пхатимеш свого носа в наші справи, я змішаю твою кров з вугіллям, а твоє тіло перемелю на добрива!»[1667] Нікітіну поталанило, і його не перемололи на добрива, але 1980 р. його знову заарештували й відправили до психіатричної лікарні. 1984 р. його випустили помирати[1668].

У 1970-х роках Донбас дав багатьох членів Вільної асоціації профспілок радянських робітників, створеної з робітничих активістів з різних частин країни[1669]. Як і Нікітін, її керівник Володимир Клебанов, також інженер-гірник із Донбасу, з кінця 1960-х років боровся за покращення життя робітників і за свою діяльність потрапляв до психіатричних лікарень[1670]. Невідомо, який інтерес виявляли робітники Донбасу до таких організаційних заходів, але партія і служба безпеки придушували кожну спробу організації. Як згадував один колишній шахтар, ніхто тоді не цікавився політикою, бо ті, хто цікавився, швидко опинялися за ґратами (як Нікітін і Клебанов)[1671]. КДБ та радянський уряд в Москві взагалі вважали зайвим оголошувати про організації Клебанова і в країні, і за кордоном[1672]. Вони могли організувати кампанію паплюження, але вирішили вчинити навпаки — цілком ігнорувати Клебанова та його справу.

І в риториці, і по суті Нікітін, Клебанов та інші просто вимагали «нормальних» (чи, як вони казали, «справедливих») умов праці та життя, вперто не бажаючи політизувати свої вимоги. Простота і прямота Клебанова не сподобалися столичним дисидентам. Лідер радянського руху за права людини Андрій Сахаров начебто не захотів брати участі в діяльності Клебанова. «Гірке враження Клебанова» було таким: «Він (Сахаров) нічого не знає про те, як живе пересічна людина». Девід К. Шиплер, журналіст “New York Times”, який брав інтерв’ю в Сахарова та його дружини, зазначає, що вони начебто схилялися до точки зору офіційної пропаґанди, за якою Клебанов та інші робітники були психічно хворими: «Клебанов не зовсім здоровий»[1673].

У вересні 1979 р., немов щоб покарати Донбас, уряд підірвав ядерну бомбу в шахті «Юнком» у Єнакієвому. Всіх жителів тимчасово евакуювали, але через день після експерименту всім шахтарям довелося й далі працювати на шахті. Навіть через дванадцять років радіаційний рівень у місті був у три-чотири рази вищим за природний[1674]. Вибух ядерного реактора в Чорнобилі 1986 р. теж тяжко позначився на шахтарях Донбасу. У Донецькій області було всього 980 ветеранів війни в Афганістані, але чорнобильських ветеранів — шахтарів та інших робітників, як мобілізованих, так і волонтерів, які працювали на ліквідації аварії в Чорнобилі й отримали високі дози радіації, працюючи без жодного захисту, — нараховується аж 22 000 чол.[1675].

Вибух страйкового руху 1989 р. був несподіванкою для тогочасних спостерігачів, але якщо дивитися з позицій сьогодення, він видається природною реакцією на ослаблення партійного та урядового керівництва під час перебудови. Ще 1981 р. Девід Сатер, московський кореспондент “Financial Times”, який відвідав Донбас разом із Кевіном Клоузом наприкінці 1980 р., повідомляв: «За чотири дні розмов, на автобусних зупинках, у спустошених парках біля шахт і в комунальних квартирах, де зі стелі капає вода, шахтарі довели, що умови, які спричинили робітничі заворушення в Польщі (рух “Солідарності”), існують і в Радянському Союзі у значно загрозливішій формі»[1676]. Страйки 1989 р. були спонтанними й широкими; наприклад, страйкували всі шахти Донецька[1677]. Їхні основні нарікання були економічними, варіюючись від дефіциту споживчих товарів до низької зарплати та незадовільних житлових умов. Вони відкидали компартію, ліквідуючи де-не-де партійні осередки і створюючи страйкові комітети, але майже (а то й узагалі) не виявляли цікавості до «створення “якоїсь іншої партії” чи альтернативної профспілки типу польської “Солідарності”». Від самого початку страйків різні політичні групи надсилали представників на Донбас, щоб схилити страйкарів до політичних вимог. Українські групи також були активними. Наприклад, Українська Гельсінська спілка діяла тут від перших днів страйку. Те саме робив Рух (Український Народний Рух). Але шахтарі відкидали антимосковські українські групи, так само як і решту груп[1678]. 1990 р. лідери Руху бачили, що шахтарі Донбасу ще байдужі до їхніх ініціатив, і тому стали називати шахтарів «ковбасоїдами»: один шахтар колись сказав, що «нам однаково, якою мовою говорити, аби була ковбаса»[1679].