Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Донбас, як і раніше, приваблював багато сектантів. Типовою є справа М. М. Левчука із Петровського району Сталіно. 1954 р. цього дев’ятнадцятирічного п’ятдесятника призвали до армії. Через релігійні переконання Левчук відмовився скласти присягу. Його ув’язнили за «антирадянську» поведінку. За добру поведінку у в’язниці 1956 р. Левчука звільнено. Працюючи бригадиром на шахті № 4/21, він і далі поширював релігійні погляди. Налякавши місцеве управління КДБ, у березні 1957 р. Левчук спромігся стати депутатом районної ради[1648]. 1961 р. понад двадцять відсотків новонароджених у Луганській області були охрещені. 1980 р. цей відсоток навіть збільшився: «майже третина новонароджених»[1649].

Але вільний степ був ще й краєм, де цькували та переслідували. Надто ж діставалося баптистам «за те, що вони не визнають проповідників, присланих від атеїста, державного уповноваженого, а хочуть своїх». У січні 1946 р. місцева влада віддала під суд кількох баптистів у Микитівні (Донецька область). Одним зі звинувачених був «Базбей, батько дев’яти дітей, гірник, який ніколи не отримував ніякої допомоги від шахткому саме через те, що був баптистом». Міліція натиснула на одну з його дочок і змусила її свідчити проти батька. Однак на суді вона відмовилася від свідчень проти свого батька: «Слідчий сам диктував мені, що треба казати». А Женя Хлопоніна закінчила свій виступ такими словами:

«Замість того, щоб іти в кіно або на танці, я читала Біблію й молилась. І за це ви забираєте в мене свободу. Так, бути на волі — велике щастя, але бути вільним від гріха — ще більше. Ленін казав: лише в Туреччині та Росії збереглися такі ганебні явища, як переслідування за релігію. В Туреччині я не була, не знаю, а в Росії — як бачите...»

Хлопоніну уривають. «Підсудні сприйняли вироки (від трьох до п’яти років у таборах) з радістю й помолилися»[1650].

Щодо офіційного антисемітизму, то після смерті Сталіна він став менш помітним. Хоча Донбас у повоєнні роки приваблював багатьох євреїв, загальна кількість їх (через голокост) усе одно була меншою, ніж до війни: кількість їх у Донецькій (Сталінській) області зменшилася з 65 556 чол. 1939 р. до 42 501 чол. 1959 р.; єврейське населення Луганської (Ворошиловградської) області зменшилося за цей період з 19 949 чол. До 13 939 чол.[1651]. Проте на побутовому рівні антисемітизм і далі існував.

Дуже повчальне те, що пережив у Сталіно Анатолій Щаранський:

«Донецьк був містом, яке давало можливість безкарно виражати властиву росіянам підозру й ненависть до євреїв, що походили з віри, що євреї — вбивці Ісуса і нерозкаяні єретики. Момент прозріння для Анатолія настав у сімнадцять років (1965 р.), коли кілька хлопців, яких він вважав друзями, побили його. Ще через рік його найкращий друг назвав його “брудним жидом”... Другий випадок був тяжким для нього, бо його так назвала дуже близька людина. Це було цілковите прозріння: в одну мить Анатолій зрозумів, що Союз Радянських Соціалістичних Республік — не його дім»[1652].

На Донбасі, як і в інших реґіонах, навіть тепер можна почути прихований антисемітизм у приватних розмовах[1653]. 1994 р., коли євреї з батьківщини Джона Г’юза відвідали Донецьк і привезли з собою медичне обладнання й гуманітарну допомогу, двоє мешканців міста гукало їм: «Жиди, забирайтеся геть!» — і кидали в гостей картоплини[1654].

Українське питання в Донбасі також не зникло внаслідок русифікації Донбасу в повоєнні роки. Як помітив Юрій Сльозкін, існувала принципова суперечність між риторикою й суттю радянської національної політики[1655]. Хоча радянська влада визнавала незмінність національних особливостей, вона ніколи не переставала запроваджувати русифікацію. В 1960-х роках ця двозначність спонукала М. В. Янковського та М. І. Павлюченка, двох шахтарів Донбасу, попрохати в щоденної партійної газети «Правда» пояснень. Вони запитували, які погляди має партія на питання, чи має українська мова загинути, чи її треба розвивати: