Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

«Наприклад, ми б хотіли розмовляти по-українському, але не знаємо, чи це буде правильно. Чи не буде це пережитком минулого, чи ми не сповільнюватимем хід розвитку, чи ми не завдамо шкоди інтернаціоналістським почуттям? А ми любимо всі національності, як і нашу, українську»[1656].

Партія не відповіла двом шахтарям. У 1960-х і 1970-х роках місцеві інтелектуали намагалися поширювати українську мову в Донбасі і потрапили під арешт[1657]. Як і раніше, Донбас жив між Україною і Росією, не схиляючись до жодної з них.

У Донбасі й далі існували дві основні проблеми, наче нічого й не змінилося з часів революції, а то й дореволюційної доби: незадовільні умови життя та праці, брутальне ставлення начальства. Наприклад, постійна нестача води не давала робітникам змоги навіть помитися[1658]. У 1962–1963 рр. Донбасом прокотилася хвиля страйків[1659] (услід за відомим повстанням у Новочеркаську, на південь від міста Шахти, де військовий підрозділ розстріляв двадцять три чоловіка)[1660]. Однією з найголовніших причин страйків було підвищення цін на харчові продукти. По Донецьку розповсюджувалися листівки, розклеювалися плакати з гаслом: «Нас обманювали й обманюють. Будемо боротися за справедливість»[1661]. Головним словом була «справедливість». Не тільки літні робітники, а й молодше покоління намагалося її здобути: вони організовували неофіційні (непіонерські) «ради справедливості»[1662]. Взимку 1963–1964 рр. після страйків у Донбасі став з’являтися білий хліб. В інших реґіонах, де люди не страйкували, білого хліба не було[1663]. Попри це, нестача хліба залишалася важливою проблемою і змушувала голодних робітників «відкрито ремствувати»[1664].

Ніщо, навіть масові страйки і протести, не могли змінити ставлення до робітників. Американський кореспондент Кевін Клоуз, який працював у Донбасі в кінці 1970-х — на початку 1980-х років, занотував деякі характерні інциденти:

«Тетяна Іванівна (сортувальниця вугілля з двадцятирічним стажем роботи на шахті “Бутовка-Донецька”; її чоловік працює столяром на цій самій шахті) розповіла нам, як попросила свого начальника зміни в сортувальному відділі надати їй уже зароблений відгул, оскільки в її чоловіка день народження. “Якщо спробуєш узяти відгул, ми тебе виженемо. Тож іди й бери”. Вона сказала, що згодом навіть докоряла собі за те, що була такою дурною і звернулася з проханням, давши начальникові привід принизити її»[1665].

В Клоуза є ще одна історія про вісімдесятирічну Ольгу Григорівну Фаміну, яка «пропрацювала шістнадцять років сортувальницею вугілля й вийшла на пенсію в 57 років», але жила в злиднях з мізерною пенсією. Фаміна

«пішла до райкому партії й попрохала допомоги, пояснивши, що живе в чужій квартирі в Новій Колонії й заслуговує на щось краще.

— У тебе є стіл? — запитав урядовець.

— Так, є.

— У тебе є ліжко?

— Є.

— Доволі з тебе! Забирайся геть!

Вона знепритомніла на вулиці й пролежала місяць у міській лікарні, одужуючи від нервового перенапруження»[1666].

В іншій розповіді Клоуз повідомляє, як донецька влада повелася з робітничим активістом Олексієм Нікітіним. Цього колишнього комуніста й гірничого інженера вигнали з партії в 1970-х роках і спровадили до психіатричної лікарні за критику неадекватних заходів безпеки на шахтах Донбасу. Секретар міськкому партії А. А. Кубишкін накинувся на Нікітіна.

«Тож ти захищаєш людей? — кричав він на Олексія. — Ти освічений хлопець і читав, мабуть, у книжках з історії, що ті, хто намагався вести маси, втрачали голови!»