Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Повідомлення про «змову лікарів» офіційно заохотило антисемітизм. Наприклад, міліція зі Сталіно доповідала про «погромні настрої» в місті: «Євреї сидять на шиї в народу, паразити, працювати не хочуть, треба їх душити». Вибійник Базік із шахти «Кочегарка» заявив, що всіх євреїв треба бити[1624]. В середній школі № 22 в Макіївці п’ятикласники побили школярку-єврейку Розенберг і переслідували ще одну, Кайфман, називаючи її «жидівкою». Вчителька Бріно не змогла вести урок, бо кілька учнів увесь час обзивали її «жидівкою». Однак у середній школі № 1 в Горлівці, де двоє хлопців хотіли побити однокласника Ґольденберґа, інші заступилися за нього[1625]. Були випадки, коли пацієнти відмовлялися лікуватись у лікарів-євреїв, батьки не дозволяли їм робити щеплення своїм дітям. В Алчевську пацієнти побили єврейських лікарів палицями[1626]. В Костянтинівці люди запитували, чому євреїв не депортували, як татар і німців[1627]. Інженер І. А. Вітенбурґ на заводі ім. Кірова в Макіївці не міг працювати через «страшний антисемітизм»[1628].

Багато євреїв протестували проти залякувань. Як відзначив Конєв, люди стали сміливішими під час війни. Наприклад, коли на науковій конференції в лікарні № 3 Горлівки зачитали повідомлення про арешт кремлівських лікарів, єврейка Ф. Д. Остромухова «демонстративно покинула аудиторію»[1629]. Сталін тероризував євреїв, але за вікном уже був не 1937 чи 1938 р., коли люди були надто залякані, щоб боротися. Принаймні партія добре витримала напад Сталіна. Ветерани війни, які становили більшість у партії, змогли захистити себе, покликаючись на участь у війні[1630]. На думку Т. Г. Ригбі, «євреї й далі нормально існували в КПРС, незважаючи на мінливу долю радянської єврейської спільноти в повоєнні роки»[1631].

Після Сталіна

Хоча це й не стало безпосередньо очевидним для всіх, але смерть Сталіна в березні 1953 р. врятувала життя багатьом. Спершу євреї, скажімо, в Сталіно боялися, що після смерті вождя прокотиться хвиля погромів: коли майбутній дисидент Анатолій Щаранський (він виріс у Сталіно) повернувся додому того дня, коли оголосили про смерть Сталіна, він побачив, що його мати плаче, і «тільки згодом зрозумів справжню причину її сліз: вона боялася погромів»:

«Раніше того дня мама побувала на міській площі [в Сталіно], де люди звичайно збиралися послухати новини. Мама з жахом побачила, як якийсь чоловік підійшов до старої єврейки, вдарив її по обличчю і закричав: “Проклята єврейка! Ти вбила нашого Сталіна й тепер плачеш?” Ніхто її не захистив, а мені з братом ще довго не дозволяли виходити з дому»[1632].

Натомість батька Щаранського, ветерана війни, смерть Сталіна втішила. Щаранський згадував, що його батько казав синам, що Сталін «убив багатьох безневинних людей» і переслідував євреїв: «“Нам дуже поталанило, що цей страшний різник помер”. Тато попередив нас, щоб ми нікому цього не говорили»[1633].

Попри це, люди плакали за диктатором. Під час недавніх інтерв’ю, проведених у Луганську й Донецьку, всі засвідчили, що, здавалось, усе місто плаче, почувши новину про його смерть. Один чоловік сказав, що він злякався, бо не знав, що трапиться з ним і з країною без Сталіна[1634]. Інший, який побував на примусових роботах у Німеччині, казав, що «було жаль, бо звикли до його влади»[1635]. А одна жінка, яка 1953 р. була школяркою, згадує: «Ми [діти] були дуже задоволені, бо мали іще один вихідний»[1636].

Проблема десталінізацїї Донбасу потребує цілої монографії. Однак кількох сторінок про постсталінські часи буде достатньо для закінчення цієї розповіді про свободу й терор у Донбасі.

1956 р. славнозвісна «закрита доповідь» Хрущова про Сталінові злочини і повстання у Східній Європі спричинила набагато масовішу й відвертішу, ніж раніше, критику режиму. М. Сковренко, робітник шахти ім. Ілліча в Кадіївці, за повідомленням, відкрито сказав товаришам у зв’язку з Угорською революцією, що «там явно відновлять західну демократію, тобто таку, як в Америці, де люди мають цілковиту свободу». Луганський перукар Н. Ф. Дуденко, як зазначено в доносі, сказав, що «це початок кінця соціалістичної системи. Це добре, що угорці повстали. Хай б’ють комуністів. За угорцями підуть інші». Г. А. Рингель, робітник заводу ім. Ворошилова в Луганську, виголосив цілу промову перед гуртом робітників: