Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

1991 р. настрої робітників Донбасу швидко змінилися на користь української суверенності і, врешті, української незалежності. Почуття глибокого відчуження від Москви разом з упевненістю, що Москва просто експлуатує Донбас, схилило шахтарів до думки, що їм було б краще в незалежній Україні, що незалежна Україна не експлуатуватиме Донбас так, як експлуатувала Москва[1680]. На референдумі в грудні 1991 р., на тлі неминучого колапсу Радянського Союзу після серпневого путчу в Москві, русифікований Донбас зі значною часткою російського населення проголосував переважною більшістю за самостійність України. У Донецькій області проголосувало 76,6 відсотка громадян і 84 відсотки підтримали незалежність. У Луганській області відповідні цифри становлять 80,7 і 83,9 відсотка[1681].

Однак незалежність не привела до економічного покращення. Ейфорія від незалежності скоро поступилася глибокому розчаруванню внаслідок катастрофічного економічного спаду в незалежній Україні. В 1993–1994 рр. Донбас відсахнувся від Києва, що, як і Москва, нібито експлуатував його. Тепер Донбас вимагав реґіональної автономії і створення вільної економічної зони, голосуючи за комуністів, яких нещодавно викинули з урядових установ[1682]. Але тепер уже мало що свідчило про спротив Донбасу незалежній Україні, хоч він і вимагає тісніших зв’язків із Росією. Так само неясно, чи виборці Донбасу справді хочуть відновити старе комуністичне керування економікою: адже їхня вимога статусу вільної економічної зони суперечить старій централізованій, плановій економіці[1683]. Непокора Донбасу стала одним із найтяжчих політичних викликів Києву.

Донбас завжди був проблемою і для Москви, і для Києва. Він зберіг свою славу і, певною мірою, й дух вільного степу, де людність далеко від політичних метрополій вперто захищає свої інтереси, часто поводячись як опортуністи або найманці, щоб лиш утримати свободу. Парадоксально, але Донбас досі зберіг елементи Дикого поля, де жорстока експлуатація людей була нормою.

Не випадково вугільна промисловість відіграє головну політичну роль у Донбасі. Саме в цій промисловості чуття експлуатованості, посилене глибоким поділом як реального, так і символічного світу на темні підземелля і світлу, широку поверхню, залишилося найгострішим для робітників. Життя там трохи не «нормальне», хоч яким може бути значення слова «нормальний». Один із членів страйкового комітету заявив, що «середня тривалість життя представників основних професій — прокладачів тунелів, машиністів, вибійників та інших шахтарів — становить близько тридцяти восьми років. Люди доживають всього до тридцяти восьми років»[1684]. Під час останніх страйків шахтарі часто повторювали вимогу «нормального, людського життя» і висловлювали обурення браком належної турботи, поваги та симпатії з боку своїх керівників[1685]. Їхні вимоги — це крик, породжений властивим їм розумінням морального порядку. Правильно зазначив Стефан Кроулі: «Вони самі виявилися нездатними знайти реальну альтернативу наявній системі»[1686]. Дехто вважає, що шахтарі просто «збиті з пантелику»[1687]. А проте, якщо йдеться про такі неминущі вартості, як повага, турбота й людська гідність, вони зовсім не збиті з пантелику.

Багато спостерігачів дійшли думки, що зрозуміти політику Донбасу дуже складно. Сахаров вважав захисника донбаських шахтарів Клебанова божевільним. Справді, в Донбасі було і є багато суперечностей. Вільний степ був ще й краєм експлуатації й нетолерантності. Якби Троцький дожив до недавніх подій у Донбасі, він міг би сказати, як і раніше: «Не можна йти в Донбас без (політичного) протигаза».

ВИСНОВОК

«Клас» і «нація» — дві важливі концепції політичного мислення, що сформувалося як реакція на Просвітництво[1688], — не підходили й не підходять до реалій політики в Донбасі. Марксистам було дуже важко в Донбасі навіть у часи пролетарської революції і громадянської війни (чи класової війни) в 1917–1920 рр.; так само було й націоналістичним партіям у часи, коли вони розквітали в інших місцях після розпаду й імперської Росії, і Радянського Союзу.

Визначальним для політики на Донбасі був (і досі є) могутній дух свободи й незалежності. Незалежність не відкидала можливості прагматичного альянсу з ворогами та зовнішніми силами, і ця поведінка спостерігачам часто видається безчесною, корисливою і безперспективною. Цей дух — продукт історії. Донбас належить до реґіону, що колись називався Диким полем, нічиєю землею. Нічия земля приваблювала шукачів свободи, і Дике поле стало вільним козацьким степом. Навіть після того, як вільний степ завоювали, кордони усталили, Запорозьке козацтво скасували, а Донське увійшло до Російської імперії, контроль метрополії над колишнім прикордонним реґіоном залишався слабким, а дух свободи стійко тримався.