Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Як і раніше, люди на Донбасі часто змінювали місце проживання. 1949 р. по всій Україні 75 134 робітники покинули місця роботи без попередження, що вважалося кримінальним злочином. «Багато людей втікало звідси [з Донбасу], — повідомив старий шахтар. — Людей у ті часи за це заарештовували»[1539]. На Донбас (Сталінська та Ворошиловградська області) припадало 74,6 відсотка таких утеч[1540].

На Донбас припадав і великий відсоток засуджених за «хуліганство» в Україні. (Хуліганством називали дрібні кримінальні правопорушення, але воно могло означати і вбивство). Статистика засвідчує, що в повоєнні роки в Україні кількість кримінальних справ постійно зростала: з 4545 1947 р. До 7718 1949 р., 10 757 1950 р. і 6154 за перше півріччя 1951 р. 1951 р. в Сталінській області зафіксовано рекордну кількість кримінальних справ: 1319, за нею йде Ворошиловградська: 701. Таким чином, на Донбас припадало 32,8 відсотка від загальної кількості по Україні. Більшість зловмисників — це молоді робітники, багато з них жило в переповнених гуртожитках[1541].

Десталінізація

На думку Джеймса Р. Мілара, «економічні втрати від війни дорівнювали чи навіть переважали багатство, набуте країною під час індустріалізації в 1930-х роках»[1542]. Однак, на відміну від свого колеґи Вінстона Черчиля, який програв на повоєнних виборах, Сталіну вдалося проправити Радянським Союзом аж до своєї смерті 1953 р. Щоправда, на відміну від Черчиля, йому не довелося випробовувати долю на вільних виборах. А проте, як влучно зазначив Мілар, жодній іншій нації чи державі за новітньої доби «не довелося витримати такою дорогою ціною війну і вийти з неї неушкодженою як політико-економічній системі»[1543].

Звісно, Сталіну вдалося перемогти, попри прогнози багатьох скептиків. Характерно, що під час війни населення часто висловлювало підтримку курсу Сталіна на прискорену індустріалізацію: «Що ми робили б без наших п’ятирічок проти Німеччини, яка воює проти нас, спираючись на всю промисловість Західної Європи?»[1544] Приватні розмови членів Академії наук в евакуації таємно записувала служба безпеки. Один з них, на прізвище Попов, 1942 р. сказав, як записано, таке: «Думаю про Сталіна й схиляюся перед його розумом»[1545]. На Донбасі, як і всюди, багато непохитних адептів сталінізму стали ще твердішими прихильниками Сталіна[1546].

В істориків часто виникає спокуса запитати, чи Радянський Союз переміг завдяки Сталіну чи незважаючи на Сталіна. На це, як і ще на значну кількість запитань, не можна одразу відповісти. Як і у випадку голодомору 1932–1933 рр., перемога породила принаймні дві протилежні політичні оцінки. З одного боку, Сталінові начебто вдалося зміцнити свою владу: як вождь, він вивів країну зі смертельної небезпеки й привів її до перемоги, незважаючи на сплачену ціну. Багато людей вважають, що ніякий інший лідер не зміг би цього зробити. З другого боку, Сталін припустився грубих помилок і упорався з кризою з властивою йому жорстокістю. Ціна, людська й матеріальна, виявилася величезною. Війна неминуче поставила питання про розумність Сталінового керівництва для всіх, хто відчував його на собі.

Сам Сталін, здається, амбівалентно сприймав воєнний досвід. З одного боку, після війни він надав собі чин «генералісимуса» — «найвищого генерала»[1547]. В лютому 1946 р. Сталін публічно оголосив, що «наша перемога означає передусім перемогу нашого суспільного устрою, що радянський суспільний лад успішно витримав випробування у вогні війни й довів свою цілковиту життєздатність»[1548]. Здається, що Сталін приписував собі заслуги за перемогу.

З другого боку, досвід війни увесь час нагадував Сталіну про його прикрі помилки. Невдовзі після перемоги, 24 травня 1945 р., Сталін зазначив, що «в нашого уряду було немало помилок, у нас були моменти розпачливого становища в 1941–42 роках...»[1549] Він «визнав за необхідне очистити вулиці від калік, у яких він бачив огидні сліди війни». Бажаючи «відкинути згадки про війну», Сталін 1947 р. «знизив статус Дня Перемоги з державного свята до рівня звичайного робочого дня». Він навіть заборонив публікацію деяких ганебних наказів, виданих під час війни, і посилання на них: наказ № 270 (16 серпня 1941 р.), який «прирівнював потрапляння в полон до державної зради і погрожував сім’ям військовополонених тяжкими наслідками»; наказ № 227 (28 липня 1942 р.) — наказ «жодного кроку назад». Сталін боявся показу своїх помилок у мистецтві та літературі. Але спогади про війну так міцно увійшли в життя людей, що сталінський уряд просто «не міг накласти реальне табу на тему війни [в літературі і мистецтві], як у випадку чистки й терору тридцятих років, над якими нависала зловісна тиша»[1550].