Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Як виявилося, повоєнні роки не були «часом жити». Шейла Фіцпатрик доводить, що надії повернутися до «звичайного стану» були приречені, бо Радянський Союз не мав моделі «звичайного стану», до якої можна було б повернутися[1510]. Як пізніше згадував Роберт С. Такер, що тоді працював у американському посольстві в Москві, це був час

«готуватися до ще однієї великої війни, значна ймовірність якої притаманна, як сказав Сталін 9 лютого 1946 р., природі “імперіалізму”. Отже, ще три або чотири “п’ятирічки” (“п’ятирічка” символізувала жертву) потрібно було, щоб убезпечити себе від будь-яких “несподіванок”. Росіянин, в чиїй квартирі я сидів, слухаючи по радіо промову Сталіна, при цих словах опустив голову на складені руки. Я думаю, що люди в усій Росії зробили те саме. Це був кінець надій на вільне від напруги і злиднів тридцятих років життя після війни. Післявоєнний період був визнаний потенційно новим передвоєнним періодом. Холодна війна почалася»[1511].

Кінець війни і початок холодної війни супроводив тяжкий голод у країні.

Голод 1946–1947 рр. вразив значну частину України, зокрема Донбас, Молдову, Західний Сибір, Південний Урал, нижнє й середнє Поволжжя і частину Чорноземного району. На відміну від голоду 1932–33 років, цей голод зачепив нечорноземний район і такі великі міста, як Москву, Ленінград, Новосибірськ та інші. Голод і спричинені ним хвороби зібрали тяжкий урожай в один мільйон життів[1512]. У Сталінській області, виходячи з неповних даних, 1947 р. зафіксовано 2703 смерті від тривалого недоїдання (набагато більше померло від спричинених ним хвороб). Із них 60 відсотків сталося в містах. Більшість померлих (65 відсотків) — це малозабезпечені (хворі, пенсіонери, інваліди). Померло більше чоловіків (60 відсотків), ніж жінок[1513].

Декілька факторів поєдналися у цій трагедії одразу після перемоги. Керівництво сільським господарством мало змінилося після війни. Його суворо планували і контролювали з центру з метою державної заготівлі зерна та іншої сільськогосподарської продукції. Щоб виконати плани, колгоспи використовували селян як рабів, підпорядкованих військовій дисципліні. Ця система, скажімо, здавалася мілітаризованим кріпацтвом хлопчикові, що втік від страшного голоду в Донецьку до колгоспу. (Згодом його заарештували за розмови з друзями про кріпацтво на селі)[1514]. Щоб створити достатні резерви зерна, уряд запровадив нереально високі заготівельні завдання для ослабленої війною колгоспної системи. Коли колгоспи вкрай потребували робочих рук і тяглової худоби, їх змушували віддати більше зерна, ніж вони могли. Не було достатніх стимулів збільшувати посівні площі. В будь-якому випадку селянам платили дуже мало. Тому вони були більше зацікавлені обробляти власні ділянки, що давало їм змогу вижити. Кількість селян, яким не вдалося заробити мінімальну суму трудоднів, досягла 1946 р. рекордного рівня[1515]. Становище ще погіршувалося тим, що на значній території країни, зокрема й на Донбасі, була посуха. В Сталінській області на 1946 р. був запланований урожай 9,5 центнера зерна з гектара, але отримали всього 6,6. Незважаючи на це, заготівельні плани були підвищені[1516].

Восени 1946 р., коли країна страждала від наслідків посухи і високих заготівельних норм, уряд скасував харчові пайки для двадцяти восьми мільйонів селян[1517]. Народ голодував. Багато хто впав у відчай. Відомо, що Т. М. Цигаров, робітник шахти «Євдокіївка» в Сталіно, заявив своїм колеґам, що «життя щодня стає все гіршим і гіршим. Я не знаю, як жити далі»[1518]. Багато хто вірив, що країна голодує через надання допомоги Польщі та іншим країнам Східної Європи. За повідомленням інформатора, гірник шахти № 9 у Сталіно Іван Токарєв стверджував, що «я не вірю, що в нас у Радянському Союзі немає запасів хліба. Це наш уряд допомагає демократичним країнам»[1519]. (Тобто країнам «народної демократії»).