Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Якщо кінець кровопролиття і спричинив святкування, то визволення Донбасу, що передувало остаточній перемозі, і повернення радянської служби безпеки тішили не кожного. Луганськ був визволений ще в лютому 1943 р., як і Краснодон. Донецьк і Артемівськ були відбиті радянськими військами у вересні 1943 р. Неможливо з’ясувати, скільки жителів Донбасу добровільно втекли з німцями. Згодом дехто повернувся з власної волі; декого репатріювали всупереч його волі. Хто лишався на окупованій території, мав причини боятися повернення радянської влади, яка дала знати, що такий вчинок рівнозначний зраді. Коли органи НКВС повернулися до Лисичанська, вони заарештували всіх, хто працював на німців. Тюрми скоро наповнилися в’язнями. Ті, хто працювали «на користь народу» (хоч би що означали ці слова), були звільнені, тоді як решту вивозили на схід. У Краматорську органи НКВС розстріляли двадцять жінок, що вийшли заміж чи були в близьких стосунках з окупантами[1480]. В Слов’янську, Краматорську, Костянтинівці та інших місцях радянські жінки, що народили дітей від німців, були розстріляні разом із своїми дітьми службою безпеки[1481]. Перемога не була визволенням для всіх радянських громадян. За свідченням одного американського інженера, 1945 р. в Донбасі «чутки про те, що американці чи британці захоплять Україну, сприймали з надією»[1482].

Хоча записів, які б це засвідчили, не залишилося, здається, що, як і у Франції та інших місцях, у Донбасі, як і по всьому Радянському Союзу, траплялися випадки страти на місці[1483]. Служба безпеки швидко взяла під контроль визволені райони. Винятком була лише Західна Україна. Численні українські націоналісти і далі воювали проти радянських військ аж до кінця 1940-х років із великими втратами з обох сторін[1484].

Хоча повоєнне керування й було жорстким, Москва не могла відновити такий терор проти населення, як у довоєнні роки. До війни просто випадковий контакт із німцями міг породити підозри і призвести до розстрілу. Після визволення Москві необхідно було тероризувати населення всіх окупованих територій. Фактично, Сталін таки депортував цілі малі народи (кримських татар, інгушів, калмиків, карачаєвців та багатьох інших), які він вважав колективно відповідальними за співпрацю з німцями окремих їхніх представників[1485].

Терор тривав у різних формах. В Сталінській області менш ніж через два місяці після визволення 2569 чоловік заарештовано як німецьких шпигунів, зрадників, колабораціоністів[1486]. Скільки розстріляно — невідомо[1487]. В перші сім місяців 1946 р. український суд розглядав справи 21 412 чоловік як політичних злочинців (зрадників, шпигунів, бургомістрів і т. д.). Із них 452 чоловіки, чи близько 2 відсотків, отримали смертний вирок, 15 512 – 10 років ув’язнення, 4922 — виправні роботи і 524 — терміни, коротші, ніж десять років. Декому вироки пом’якшили, оскільки вони покаялися і відтак служили в Радянській армії[1488]. Скільки людей звинувачено несправедливо, невідомо[1489]. Хоча вироки й були жорстокі, вони здавалися м’якшими, ніж під час великого терору.

Досвід війни полярно поділив людей на друзів і ворогів, що було неприйнятним навіть для служби безпеки. Показовим є те, що старосту села неподалік Артемівська правоохоронні органи арештували, попри його нібито колабораціонізм. Він написав німцям позитивні відгуки про тих комуністів, які розкуркулювали його, таким чином урятувавши життя двадцяти двох чоловік. Селяни не дали його заарештувати[1490].

Репатрійовані видавалися небезпечними радянському режимові: вони могли виїхати за кордон з власної волі; або принаймні відчули на собі вплив інакших суспільств, культур і політичних режимів. Серед радянських цивільних робітників за кордоном близько 70 відсотків сказали, що хочуть повернутися до Радянського Союзу, 5 відсотків вирішили не повертатися і 25 відсотків вагалися, боячись репресій. Радянські військовополонені мали такі самі почуття і наміри[1491]. В процесі репатріації Західні держави, що були причетні до неї, накоїли помилок: дехто був репатрійований всупереч своїй волі; дехто (переважно нерадянські громадяни, які емігрували на Захід ще до війни) були протиправно повернені до Радянського Союзу. Серед репатрійованих були й воєнні злочинці. 1 квітня 1946 р. 272 867 чол., або 6,5 відсотків усіх вивезених за кордон, були віддані до рук радянської служби безпеки. Більшості, 57,81 відсотка, дозволили повернутися додому, 33,56 відсотка забрали до армії, а ще 2,13 відсотка перебували на «збірно-пересильних пунктах»[1492].