Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Чумаченко також надсилав апеляції з ГУЛАГу. Він, як і багато інших жителів Сталіно, не зміг евакуюватися, але в цьому його провини немає. Спершу Чумаченко ховався, але не міг ховатися вічно. Аби його не вивезли примусово до Німеччини, став вантажником на німецькому продовольчому складі. Відтак, оскільки він знав німецьку мову, його змусили бути перекладачем. Відступаючи, фашисти під загрозою розстрілу змусили його втікати з ними. У Німеччині Чумаченко відмовився бути перекладачем, за що був покараний, а до Радянського Союзу повернувся з власної волі[1475].

Апеляції всіх чотирьох кілька разів відхиляли. Досі не з’ясовано, чи їх реабілітували[1476].

Радянська служба безпеки була серйозно занепокоєна тим, що війна та окупація знищили партійне керівництво і створили політичні альтернативи. Звісно, вона визнавала існування і злочинців, і героїв. Проте чогось середнього не допускалося. Згідно з радянською ідеологією, Кулешов, Громов, Месерле, Гладкий та всі, хто опинився в подібному до їхнього становищі, мусили за всяку ціну або перейти лінію фронту, або взятися до підпільної антинімецької діяльності. Як і в тридцятих роках, найменшої підозри — не доказу — було достатньо, щоб знищити людину. (Дехто, кому вдалося десь безпечно пересидіти війну, повернувшись на Донбас, активно шукав підозрілих). Однак, хоча це й може видатися парадоксальним, післявоєнні події засвідчують, що війна змінила саму природу радянського державного терору: Сталін був змушений погодитися, що не можна тероризувати десятки мільйонів людей, яким під час війни відкрилися політичні альтернативи (розділ 8).

Розділ 8 ПОВОЄННІ РОКИ

Сталін боявся нових політичних рухів, породжених війною. Його владі не було безпосередньої загрози, але визвольний вплив війни в Донбасі був так само помітний, як і будь-де. Наче магніт, Донбас притягував людей, даючи нові можливості авантюристам і притулок утікачам, як-от українським націоналістам та євреям, яких зневажали в інших місцях. У післясталінські роки Донбас був джерелом незалежних робітничих рухів, але їхню незалежність (яку вважали вузьколобим егоїзмом) не сприймали ні антикомуністичні ліберали, ні націоналістичні дисиденти. Робітники Донбасу не раз страйкували під час «перестройки» й в пострадянську добу і цим демонстрували свою незалежність, накликаючи гнів політичних центрів.

Перемога і голод

Кінець довгої й жорстокої війни став святом для багатьох радянських громадян. Один американський дипломат писав про «майже невимовну радість радянських людей у День Перемоги»[1477]. Інший згадував День Перемоги в Москві:

«Радянський народ дізнався про новину вранці десятого травня, в той день, який ніхто з нас, працівників посольства США в Москві, ніколи не забуде.

Красна площа була переповнена людьми, що юрмилися, посміхалися і вітали усіх, хто був у військовій формі. Американців у мундирах, які вийшли з канцелярії посольства, що міститься навпроти Кремля, винесли на Красну площу на плечах схвильованих москвичів. Я був цивільним аташе і приєднався до натовпу на площі. Мій найяскравіший спогад — це майор Червоної армії, який подивився в мій бік і сказав ні до кого: “Тепер час жити!”

Юрба не мала плакатів і не вигукувала гасел. Це не була офіційна подія. Це було щось неможливе в сталінській Росії — спонтанна народна демонстрація»[1478].

Подібне до цього відбувалося по всьому Радянському Союзу. В Донбасі всі сільські й міські вулиці були і вдень, і вночі переповнені людьми різного віку. Вони обнімалися, співали й танцювали. У Дружківці двадцять тисяч чоловік спонтанно утворили демонстрацію на вулицях міста з портретами партійних та урядових вождів[1479].