Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

І в цій ситуації ті, хто, на думку правоохоронних органів, був під незаперечною політичною підозрою, мали більше шансів вижити після війни, ніж у 1930-х рр. Згідно з офіційною інформацією, кількість страт політичних злочинців у післявоєнні роки загалом зменшилася: 4252 – 1945 р. (значне збільшення порівняно з 3029 – 1944 р.), 2896 – 1946 р., 1106 – 1947 р. і 0 – 1948 р., коли смертний вирок був тимчасово скасований[1493]. Якщо ці цифри бодай трохи відбивають справжню кількість репресій, то більшість репатрійованих, переданих службі безпеки, вижила. В липні 1949 р., за офіційними даними, 131 394 колишні власовці, 95 552 члени ОУН і 2277 колабораціоністів були вислані на заслання[1494]. Безперечно, що в ці цифри входили й заарештовані в Радянському Союзі. Все ж вони відбивають післявоєнну зміну в державному терорі: понад 200 000 чоловік, яких обов’язково б стратили в 1930-х роках, дозволили жити[1495].

Швидко поступившись жорстокому повсякденню, радість перемоги тривала недовго. Багато репатрійованих, навіть залишених на волі, мали жити з ганебним тавром «зрадників»[1496]. Репатрійованих часто грабували на шляху додому. Потім їх кидали напризволяще серед холоду Донецьких степів[1497]. Після повернення з полону до Луганська М. Г. Білозерову, колишньому офіцерові Радянської армії, пощастило знайти роботу на фабриці. Незважаючи на це, він жив у злиднях, і ввесь час боявся арешту за те, що побував у Німеччині як військовополонений. У січні 1947 р., в розпал голоду, він у відчаї убив дружину й доньку і повісився[1498].

Злочинність різко зросла. На реконструкцію промисловості Донбасу радянська влада привезла й лишила без нагляду чимало злочинців. Повідомлялося, що 1945 р. близько ста тисяч репатрійованих були мобілізовані на шахти. Деякі місцеві урядовці скаржилися, що серед мобілізованих були колишні зрадники і власовці. Хай там як, Донбас зі своєю великою потребою в робочій силі притягував дуже різних людей[1499]. Розповідали, що всі беруть участь у грабунках. Навіть у людних місцях Донбасу людей часто били й грабували серед білого дня. Особливо приваблювали грабіжників поїзди. Щоночі людей лякали постріли з автоматів. Злочинності сприяла ще й велика кількість безпритульних на вулицях[1500].

Образ вільного степу, з усіма його проблемами, відновився у Донбасі по війні. Донбас, неначе магніт, приваблював найрізноманітніших злочинців та авантюрників. У повоєнні роки кожен десятий житель Сталіно посидів у в’язниці. Донбас швидко став відомий як місце, «де можна швидко зробити гроші». Люди збиралися на ринках, там їх і грабували. Місцями виникали бійки. У Сталіно ассирійці знову монополізували взуттєвий бізнес, а євреї — перукарський[1501]. Життя було небезпечним і голодним. Великий, створений війною дисбаланс між статями зробив жіноче життя особливо тяжким[1502]. Багато дітей залишилось без батьків. Хай там як, дітям вдавалося гратись у цьому похмурому світі, використовуючи німецькі черепи як футбольні м’ячі й розкопуючи могили німців з надією знайти щось цінне, особливо хрести. Незважаючи на реальну можливість розбійних нападів, люди гуляли по місту через нестачу інших розваг[1503].

Якщо Донбасу вдавалося зберігати елементи вільного степу, то не буде дивним, що навіть українським націоналістам він видавався місцем сховку. В кінці 1947 р., коли Українська Повстанська армія зазнала поразки в Західній Україні, «командування УПА віддало їм [членам УПА] наказ рятуватися, або прикидаючись переселеними в Донбас робітниками, або пробиваючись до американських окупаційних зон у Німеччині та Австрії»[1504].

На Донбасі, як і скрізь, перемога над німцями посилила антисемітизм. Втеча радянських урядовців, яких вважали євреями, під час війни посилила поширену серед мас підозру, що євреї уникали боротьби і втікали раніше за всіх інших[1505]. Коли радянська служба безпеки повернулася в Донбас, українські націоналісти повідомляли, що «цікаво відмітити, що НКВС складається виключно із жидів», а населення говорило, що служба безпеки складається з самих євреїв[1506]. Служба безпеки таємно відзначала, як навіть відомий режисер О. Довженко скаржився під час війни, що українській культурі шкодять євреї, котрі «ненавиділи нас, ненавидять і будуть ненавидіти» і «намагаються пролізти скрізь і прибрати все до своїх рук»[1507]. По війні, коли євреї повернулися з фронту чи евакуації, населення зустрічало їх з ворожістю. Коли євреї прагнули повернути свої колишні квартири і майно, антисемітизм часто переростав у відкриту конфронтацію. Отже, майже в усіх містах України антисемітизм став активнішим, ніж раніше. Згідно з офіційним рапортом, це було частково пов’язано з помилковою думкою, що євреїв у Радянській армії було відносно менше, ніж інших етнічних груп[1508]. У рапорті також вказано, що антисемітизм посилив сіонізм серед українських євреїв[1509].