Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

На суді був іще один звинувачений: двадцятиоднорічний росіянин, колишній комсомолець, робітник І. Т. Чернишов. Йому також не вдалося евакуюватися з Краснодона. Фашисти заарештували Чернишова, але, коли він погодився працювати на них, звільнили. Спершу працював на шахті, відтак переховувався у місті. Коли повернулися радянські війська, він допомагав радянській таємній поліції викривати колишніх німецьких поліцаїв. Однак невдовзі його заарештували. На суді він зізнався, що залишився в Краснодоні, щоб шпигувати на користь Німеччини. Але навіть при цьому суд його виправдав![1469] Чернишов пережив радянську владу і засвідчив, що слідчі змусили його свідчити проти себе (і, без сумніву, проти інших)[1470].

У 1991–1992 рр. суд переглянув справи Кулешова, Громова й Почепцова, але нікого з них не реабілітував.

Так, війна дала населенню Донбасу альтернативи, але насправді скористатися будь-якою з них було великим ризиком. Вижити могли тільки хитрі, винахідливі і гнучкі. Провести чітку межу між хоробрістю, героїзмом і злочином на ті часи було дуже важко. Незважаючи на це, радянська служба безпеки й надалі поділяла людей на героїв і злочинців — незрідка помиляючись, іноді — мимоволі, іноді — зумисне.

Показовий приклад — справа «асоціації інженерів». У лютому 1947 р. в місті Сталіно судили трьох інженерів та одного робітника за їхні начебто зрадницькі вчинки під час окупації — організацію антирадянської асоціації інженерів і налагодження роботи Сталінського металургійного заводу. Всі четверо були безпартійними. К. В. Месерле народився 1889 р. в Курську в родині швейцарських купців, працював заступником директора Донецького промислового інституту, а під час окупації — головним інженером заводу, В. Г. Гладкий (про нього згадано вище) — сорокаоднорічний син священика, під час окупації працював головним механіком заводу. О. А. Гречко, 1900 р. народження, до війни головний механік, за окупації — начальник відділу постачання, в 1944–1945 рр. воював у лавах Радянської армії, був поранений, і його нагородили медаллю «За победу над Германией». М. І. Чумаченко, двадцятичотирирічний робітник, за окупації був перекладачем. Усі, окрім Месерле, — українці. Месерле і Гладкого засуджено до двадцяти років виправних робіт, а Гречка й Чумаченка до десяти[1471].

На суді всі зізналися у співробітництві з окупантами та ще в кількох дрібних злочинах (Месерле відмовився евакуюватися зі Сталіно; Гладкий мав контакти з українськими націоналістами; в громадянську війну Гречко служив у білій армії). Але всі підсудні відкидали серйозні звинувачення, як-от викриття підпільників та комуністів. Щось схоже на угоду було укладено перед судом між слідчими і звинуваченими (можливо, визнання провини в обмін на легкий вирок). Несподівані вироки — тривалі терміни позбавлення волі — пригнітили засуджених. Вони намагалися щось змінити вже після процесу, подаючи апеляції. Месерле відмовився від свідчення, що він за власним бажанням залишився в Сталіно й чекав німців. Він ніколи прямо не заперечував існування асоціації, але наполягав, що вона ніколи не збиралась і не вела аґітації. Він також заявив, що його під час відступу силоміць забрали німецькі частини і що він з власної волі повернувся на батьківщину. Він ніколи не був ворогом радянського ладу, а вчинив злочин, ставши на шлях співпраці із загарбниками, тільки тому, що не мав іншого вибору[1472].

Гладкий стверджував, що вперше почув про асоціацію на допиті і що вона просто не могла існувати. Його прохання провести очну ставку з Месерле не задовольнили. Гладкий наполягав, що німці примусили його працювати. Коли ж його забрали до Німеччини, він урвав будь-які зв’язки з націоналістами і зберіг радянський паспорт: «Я всегда был советским человеком», — а цікавився ОУН лише тому, що націоналісти закликали до боротьби з фашистами. В апеляції від 1955 р. Гладкий засвідчив, що енкаведисти били й погрожували йому, вимагали визнати злочини, яких він не скоїв[1473].

Такі самі апеляції надсилав із ГУЛАГу Гречко. Він повідомляв, що лишався на заводі для евакуації обладнання і людей, а при наближенні німецьких військ не мав змоги утекти з міста. Спершу він відмовився працювати на німців, але його примусили. Відступав з окупантами він теж із примусу, але в Одесі йому вдалося переховатися. Коли місто визволила Радянська армія, пішов добровольцем на фронт. Він не служив у білій армії під час громадянської війни 1918–1920 рр. В апеляціях Гречко намагався довести, що його справа цілком сфабрикована[1474].