Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Як переконливо довів у своєму нарисі Ганс Роґер, погроми були, «по суті, міським явищем, відображенням соціальних і міжнаціональних напруг у південних містах, які швидко зростали». Головними погромниками були члени найнижчих прошарків середнього класу (міщани) і «міґранти з внутрішніх російських губерній, куди більшість євреїв не допускали». Це були «залізничники й будівельники, поденники, вантажники і волоцюги» (у випадку Донбасу слід було б додати заводських робітників і шахтарів), які «втікали від злиднів у міста, порти, на заводи і майстерні півдня». Але «в щойно заснованих селищах чи міських халупах» вони стикалися з євреями (що, як і вони самі, приїхали у степ у пошуках кращого життя), дивлячись на цю «зневажену й чужу групу як суперників у пошуках роботи, як суперників-роботодавців, покупців чи продавців предметів першої необхідності»[189]. Натомість консервативні елементи були стривожені швидким економічним розвитком, що підточував старий суспільний лад і створював велику напруженість у містах. Ці люди вбачали в євреях втілення всього того, що їх лякало: змін, сучасності і життя без коріння, без зв’язку з народом і краєм[190]. Коли ці дві сили зіткнулися, як-от 1905 р., наслідки виявилися згубними.

Без народного юдофобства погроми б не відбулися, але воно саме не може пояснити географії погромів. Звісно, як стверджує Шломо Ламброза, те, що в степу організація єврейської громади була обмеженою і бунд (Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і Росії) «ще не заснував загонів самооборони», також може бути однією із причин зосередження погромів на півдні[191]. Проте цю слабкість певною мірою можна пояснити тим, що євреї в степу більше пов’язані з конкурентним економічним розвитком, ніж євреї на північному заході[192]. Лише небагато єврейських робітників знали ідиш, що ускладнювало для бунда їхнє об’єднання. На думку Ганса Роґера, в Західній Європі визволення євреїв і конкуренція, яку вони створювали, були важливими причинами погромів. «Якби звільнення євреїв було в Росії фактом, а не химерою правих, її антисемітизм знайшов би ширший відгук», ніж він мав насправді після 1905 р.[193]. Роґер висловив також думку, що бунти проти негрів на американській півночі в XIX–XX ст. мають багато спільного з антиєврейськими погромами на півдні Російської імперії. І навіть якщо ці заворушення відбувались у докорінно різних політичних системах, одні — в автократичній державі, інші — в ліберально-демократичній, в обох країнах антагонізм виник під «впливом змін у міському середовищі»[194].

Географія важлива для розуміння політики Донбасу. Він міститься між двома історичними козацькими реґіонами. Козацькі сили як приборкувачі народних виступів символізували стару Росію, статус-кво, і їхня присутність у Донбасі і навколо нього забезпечувала могутній консервативний чинник донбаської політики. А водночас козацький дух свободи і далі був загрозою для центральної влади — і царської, і радянської. Попри всю характерну для Донбасу економічну експлуатацію, він був притулком для тих, хто втікав від злиднів і гноблення. І нарешті, Донбас був місцем, де історично зібралося багато різних етнічних груп. Міжнаціональну напругу посилював швидкий економічний розвиток. Саме на цьому історичному й соціальному тлі точилися політичні битви в Донбасі[195].

Робоча сила і насильство

Виникнення сучасної промисловості і її швидкий розвиток у Донбасі у другій половині XIX ст. поновили символічне прикордоння, створюючи величезні можливості, а отже, приваблюючи чимало людності з різних кінців імперії. Донбас врешті став утіленням багатьох рис історичного дикого степу (свободи і насильства) у їхніх сучасних образах.

Внаслідок промислового розвитку виникла велика кількість робітничих селищ і колоній у Донбасі. Це були типові селища, що містилися на території певного промислового підприємства, де майже всі були пов’язані з цим підприємством і воно керувало майже всім. Юзівка — добрий приклад таких селищ, як і довів Теодор Фридґат[196]. У них панувала особлива феодальна атмосфера. За словами Микити Хрущова, який працював на компанію Г’юза,

«Цікаво зазначити, що на шахті не було управління фінансів, не було навіть жодного бухгалтера чи касира, який би виплачував гроші. Хазяїн усе робив сам. Він видавав платню, підраховував обсяги видобутку і стежив за всім. Він справді тримав під контролем усю шахту, виконуючи обов’язки і керівника, і бухгалтера, і касира. Він знав, скільки повинен отримати кожний робітник, і платив їм»[197].

Макіївці були властиві ті самі риси, які спостеріг 1908 р. гість із Франції: