Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

«У дитинстві, живучи в Донбасі, я був свідком єврейського погрому... Був гарний, сонячний осінній день... Народ кинувся на інший бік схилу. Солдати ж не пускали до міста робітників. Пролунав залп. Хто кричав, що стріляють угору, хто кричав, що стріляють холостими і тільки для острашки, але якісь солдати стріляють бойовими патронами. Горлали, хто як міг. Потім настала пауза, і народ знову кинувся на вояків. Уже пізно ввечері люди розійшлися. Я чув потім розмови робітників із нашої шахти, які потрапили в Юзівку. Вони розповідали, як там грабували євреїв, і самі приносили якісь трофеї: хто — чоботи, цілий десяток, хто — одяг. Інші розказували, як пішли юрбою євреї з якимись прапорами і несли на собі свого царя! їх зустріли росіяни з кийками. Тут єврейський цар сховався на шкіряному заводі. Завод підпалили. Він справді згорів. А в ньому начебто згорів їхній цар.

Другого дня прямо зі школи я побіг у Юзівку, подивитися, що там діється. Ніхто нікого не затримував, народ сунув усіма вулицями містечка. Грабували. Я бачив розбиті годинникові магазини, пух і пір’я літало по вулицях. Коли грабували єврейські помешкання, то розпорювали перини, а пух витрушували... Я почув, що багато побитих євреїв лежать у заводській лікарні, і вирішив зі своїм дружком сходити туди. Прийшли ми з ним і побачили жахливу картину: лежало багато трупів у декілька рядів»[182].

Немає жодної впевненості, чи всі подробиці цього спогаду і його пояснення причин погрому точні[183]. Проте коментарі Хрущова є цінним свідченням напруженості, що панувала в Юзівці.

У Луганську погроми були менші, зареєстровано лише один смертельний випадок[184]. Але було багато пограбувань, а одну жінку зґвалтували, примусивши її доньку тримати свічку і дивитися на це. Людей не відпускали, якщо вони показували хрест на грудях: їм треба було представити «істотніший доказ»[185], найчастіше — необрізану крайню плоть. У Луганську погромники, натовп, що на початку складався зі 150 чоловік, ніс портрет царя і червоний прапор. Свідок, який це спостерігав, соціал-демократ, не міг збагнути, що означає ця очевидна суперечність: патріотичну маніфестацію чи революційну демонстрацію[186].

Національна і релігійна ненависть та забобони, безперечно, були першопричинами погромів, але були й інші важливі фактори. Візьмімо, наприклад, географію погромів. Як помітили дослідники, обидві хвилі погромів — 1881–1882 та 1903–1906 рр. — були зосереджені в основному в кількох губерніях: Київській, Полтавській, Чернігівській, Херсонській, Бессарабській, Подільській, Катеринославській, — інакше кажучи, в усьому південноукраїнському степу. На північному заході (Литва і Білорусь), де єврейське населення також було численним, погроми або не відбулися взагалі, або були незначні[187]. Деякі росіяни часто пояснювали це «козацькими традиціями» українського народу (зокрема й масовим убивством євреїв 1648 р. за часів козацького гетьмана Богдана Хмельницького та різаниною євреїв, яку здійснювали селяни і козаки, що брали участь у Коліївщині 1768 р.)[188]. Проте нові погроми були не так новою версією давніх звірств, як наслідком напруг, що сформувались у процесі швидкого економічного розвитку, і справді, саме в степу давня суспільна структура перебувала під найбільшим тиском.