Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Так само «вільний» степ не завжди відповідав своїй репутації в політичному аспекті. Наприклад, формально демократичне врядування донських козаків у формі кругів і отаманів було значною мірою міфічним, утративши ту маленьку частку реального, що була в ньому до того, як козаки опинилися під владою Москви.

Романтичний образ степу також не був властивий Донбасу. Той, хто приїхав у Донбас, був би розчарований, не знайшовши тут «солодкої гіркоти полину», яку традиційно пов’язують зі степом. Донбас пахнув пилюкою і димом. Скрізь було «те саме — степ, заводи, шахти, степ»[152].

Проте «сам міф мав величезне значення, бо давав кожному модель вирішення проблеми», як колись зауважив Алберт Гіршман із приводу американського Заходу[153]. А міфологія (і образ) вільного степу вплинули й на політику[154]. Точнісінько, як козаки, жителі вільного степу — некозаки — здавалися Москві цепокірними борцями за свободу і незалежність. Справді, їхня репутація зовсім не підбадьорювала центр. Саме тут, у степу, здебільшого під проводом козаків, відбулися головні селянські повстання в XVII–XVIII ст. У XX ст. історія повторилася, підкріплена цього разу новими елементами в містах (робітничим рухом). Для Москви образ вільного степу був більше, ніж просто міфом.

Слід бути обережним, наголошуючи на силі міфу, культури і традиції. Тридцять років тому Беринґтон Мур Молодший застерігав від твердження, що «культурна і суспільна неперервність не потребує пояснення»:

«Щоб зберегти і передати систему цінностей, людей б’ють, карають, саджають у в’язниці, кидають до концтаборів, засипають лестощами, підкуповують, роблять із них героїв, заохочують читати газети, ставлять до стіни і розстрілюють, а іноді навіть навчають соціології»[155].

За винятком слів, що людей вчили соціології, зауваження Мура можна застосувати до російсько-українського степу, змінивши ролі: царський уряд вживав жорстоких заходів, щоб знищити дух вільного степу, коли прагнув приєднати прикордонні козацькі держави до своєї імперії.

Навіть за радянського режиму степ загалом, і Донбас зокрема, давав притулок безправним політично, особливо куркулям, у яких конфіскували майно і які рятувалися від колективізації та голоду, про що йтиметься в наступних розділах. Жах і привабливість Донбасу добре описав письменник Борис Антоненко-Давидович, який приїхав сюди 1929 р. Широкі відкриті простори Донбаського степу, поцятковані високими териконами, так відрізнялися від Донбасу його фантазій, що не викликали в ньому жодного почуття, жодної «історичної романтики», так тісно пов’язаної з Диким степом. Проте йому здалося, що тут зароджується якась нова історія, якась нова особлива романтика. Можливо, тут навіть поставала нова Україна[156]. Попри всі утиски радянської влади, Донбас утримував аспект свободи.

Частиною «дикості» степу були міжетнічні конфлікти. У степу перебувало стільки різних етнічних груп, що він став полем битви постійних міжнаціональних воєн. Навіть уже тоді, як Російська імперія завоювала південь і колонізувала його переважно слов’янським населенням, степ (і Донбас теж) усе ще зберігав багатоетнічний характер. Згідно з першим всезагальним переписом 1897 р., «етнічний» склад населення Донбасу (в Бахмутському, Слов’яно-сербському і Маріупольському повітах) був такий (у відсотках): українці — 52,4; росіяни — 28,7; греки — 6,4; німці — 4,3; євреї — 2,9; татари — 2,1; білоруси — 0,8; і поляки — 0,4[157].

Яким етнічно різним був Донбас, можна побачити на прикладі українського поета Володимира Сосюри (1898–1965), який народився в місті Дебальцеве на Донбасі. Серед своїх предків він мав щонайменше шість націй: серби, угорці, євреї, українці, французи і карачаї[158]. Донскі козаки, суміш росіян і українців, включали особливу групу неслов’ян: калмиків[159]. Так само серед запорозьких козаків було багато неслов’ян: євреїв, татар, поляків, турків. Микита Хрущов тепло згадує болгарських фермерів дореволюційного Донбасу, «які вели багато найкращих сільських господарств. Вони були прекрасними організаторами. Вони буквально затопили ринки високоякісними, дешевими продуктами»[160]. У Донбасі було багато німецьких фермерів, нащадків тих німців, які приїхали заселяти степ за правління Катерини II.

У Донбасі говорили багатьма мовами, проте основними були російська й українська. Донскі козаки розмовляли «козацькою мовою», російською з елементами української і татарської. У містах основною мовою була і є російська, як писав у дореволюційні роки про Луганськ меншовицький активіст Георгій Денік: