Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

У найскладніші і найсерйозніші конфлікти були втягнені євреї. Згідно з одним повідомленням, «вся політика і робота влади були скеровані проти євреїв. Церква, школа і весь апарат поліції були пристосовані до цькування і гноблення цієї частини населення»[171]. В Донбасі, як і в інших реґіонах України і Польщі, періодично відбувалися погроми. Євреї мали право оселятися лише в межах смуги осілості, їхнє матеріальне і духовне життя підлягало низці офіційних обмежень. Дехто з них мав змогу навчатися в професійних школах, як-от гірничих інститутах, які забезпечували дедалі більшу кількість технічного та інженерного персоналу з євреїв[172]. Але більшість євреїв працювала в «традиційних» сферах, як-от «торгівля і реміснича діяльність, домінуючи в забезпеченні послугами поселень у Донбасі, які швидко зростали». Тут, як і скрізь у межах смуги осілості, вони були змушені конкурувати у своїх професіях із росіянами й українцями, які так само, як і євреї, приїхали сюди в пошуках нових можливостей. Небагато євреїв працювали фізично на шахтах і заводах. Таким чином, не лише їхня національність і релігія, а й зосередження їх у межах певних професій сприяли їхній ізоляції від робітничого населення Донбасу. Робітники дивилися на євреїв, власників крамниць і корчем, як на чужинців, які спільно з керівництвом шахт і заводів експлуатували їх. Проте для неєвреїв вони були не просто «експлуататорами», а «єврейськими експлуататорами». Наприклад, 1892 р., під час знаменитого холерного бунту в Юзівці, який закінчився погромами євреїв, «натовп грабував спочатку лише єврейські крамниці, а коли власник доводив своє російське походження, показуючи ікону, бунтівники платили йому за весь відібраний товар. І лише напившись до безтями, бунтівники спалювали і грабували всіх без розбору»[173].

На Донбасі, як і скрізь по Україні, антиєврейські погроми відбувалися періодично, особливо наприкінці XIX і на початку XX ст. Донбас майже оминули перші широкомасштабні погроми 1881–1882 рр.[174], але 1892[175] і 1903 р. привид погромів блукав Донбасом. В останньому випадку погроми, що прокотилися Кишиневом навесні 1903 р., породили численні загальнопоширені чутки про неминучі погроми в Донбасі. Євреї переїздили в безпечніші місця, а адміністрація шахт утікала, рятуючись від небезпеки. Соціал-демократи, які готували Першотравневі демонстрації, змушені були скасувати їх, боячись, щоб, за їхніми власними словами, шахтарі не взяли участі в погромах. Однак вчасно послані козацькі війська запобігли виникненню погромів 1903 р.[176]. Невеликий погром мав місце у лютому 1905 р. в шахтарському селищі Рикове (неподалік Луганська): три тисячі страйкарів напали на крамницю Давидовича і рознесли її[177].

На Донбасі, як і скрізь, найруйнівніші погроми відбулися у жовтні 1905 р., через кілька днів після того, як Микола II видав знаменитий Жовтневий маніфест, що обіцяв політичні поступки тоді, як тривога за майбутнє самодержавства мобілізувала консервативні елементи[178]. В Юзівці, де вибухнув один із найбільших у Донбасі погромів, вбито щонайменше дванадцять євреїв[179]. Юзівський погром почався з того, що невеличка група людей, яка нібито складалася головним чином із євреїв, показала робітникам Жовтневий маніфест, щоб ті ознайомилися з ним. Робітники натомість відповіли диким погромом. Було знищене майже все єврейське майно, зокрема і Юзівська синагога. Робітники і заводів, і шахт заганяли євреїв (серед яких були жінки і діти) до лікарень сокирами. Шахтарі скрізь шукали євреїв, які ховалися в навколишніх селищах[180]. Кількох євреїв живцем кинули в доменну піч[181]. Микита Хрущов, тоді одинадцятирічний хлопчик, бачив цей погром на власні очі: