Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Навіть на колишній землі запорозьких козаків громадянська війна, здається, оживила їхні бойові традиції у формі широкомасштабної анархістської селянської війни (махновщина), яка захопила Донбас. Упродовж громадянської війни, яка тривала з 1918 по 1920–1921 рр., більшовики закидали українським селянам те, що в них «надзвичайно чітко викристалізувалася індивідуалістична свідомість і міцні анархістські тенденції». Українські селяни, що не приєдналися ані до радянської влади, ані до білої армії, були не схожі на своїх російських колеґ[141]. А загалом козацька спадщина становила основу української національної свідомості[142] і, в очах Москви, породжувала сепаратистські прагнення вільної, незалежної України. Отже, за радянської влади академічні дослідження українського козацтва були дуже обмежені, а «інколи були практично табу». Всі українські політичні групи, зокрема й молода Українська Радянська республіка, використовували козацьку символіку. І коли нещодавно вималювався і став реальним шанс здобути незалежність, козацьке минуле стало «фокусом національного самоототожнення»[143].

Як показує утворення козацького війська, Дикий степ відіграв важливу роль в історії України й Росії. Багато козаків були спершу втікачами, шукачами свободи. Поет Тимко (Хома) Падура (1801–1870) співав:

Козак пана не знав звіка,
Бо зродився на степах[144]

.

Упродовж років до козаків приєднувалися у степу численні селяни, які рятувалися від політичних та економічних утисків на півночі. Наприклад, знаменита опричнина Івана Грізного завдала країні великої руйнації, і багато селян знаходили притулок у степу[145]. Почасти у відповідь на вимогу поміщиків стримати переселення їхніх селян у вільний степ, на південь та в інші реґіони, Московська держава в XVI–XVII ст. запровадила кріпацтво[146]. Позбавлення свободи пересування не зупинило масової втечі селян. Навпаки, це дало їм іще один привід для втечі. Декого з них ловили і повертали їхнім власникам, проте інші здобували у степу волю. Їхнє переселення Москва сприймала не цілком неґативно, оскільки вважала, що це сприятиме надійнішому захисту південних кордонів від «невірних» мусульман.

Степ приваблював також різного роду злочинців і переслідуваних політично чи релігійно людей, які шукали собі притулку: тут «вони почувалися як риби у воді»[147]. Багато протестантів, католиків і старовірів — тих, хто дотримувався давніх обрядів після розколу церкви в XVII ст., — оселялися в степу. Неправославні християни становили значний відсоток місцевого населення (зокрема й козаків). Коли революційний рух набрав сили і політичні переслідування стали жорстокішими, на південь почали тікати й революціонери.

Економічний розвиток у степу, особливо у другій половині XIX ст., привабив сюди багато народу з центральної Росії та України, які шукали тут вільнішого і кращого життя. Наявність економічних можливостей спонукала до переселення сюди і багатьох євреїв, причому вони заселяли й землі на захід від області Війська Донського, що були в межах зони осілості[148].

Однак більшість уявлень, пов’язаних із вільним степом, виявилася лише міфом. Багато людей, які втекли від утисків, знову стали об’єктом нещадної експлуатації після того, як у XVIII ст. було знову запроваджене або ж посилене кріпацтво. Після розкріпачення 1861 р. зміцніли господарства дрібномаєтного дворянства і куркулів. Справді, селяни, більшість із яких були українці, обробляли значно більші земельні наділи, ніж російські селяни на півночі, і напередодні 1905 р. заборгованість у сплаті викупу за землю в Донбасі була набагато меншою, ніж, скажімо, в Тулі. Саме тому місцеві українці загалом значно неохочіше йшли на роботу в шахти і на заводи. Проте в українському степу економічна диференціація селянства була інтенсивнішою, аніж в інших місцях[149]. Тому народна ненависть до куркулів була в степу дуже сильною[150]. Після скасування кріпацтва в житті людей і в сільському господарстві, і в промисловості була присутня безперечно капіталістична логіка, проте на півдні завжди були свої специфічно південні риси, як зауважив письменник Костянтин Паустовський:

«Важко було зрозуміти одразу, хто населяв Юзівку. Незворушний швейцар готелю пояснив мені, що це “підлипали” — скупники поношених речей, дрібні лихварі, базарні перекупки, куркулі, шинкарі і шинкарки, що підгодовувалися біля околишніх робітничих і шахтарських селищ»[151].

Степ був далебі не вільний.