Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

За останні три місяці 1928 р. в Макіївці до міліції подано 600 скарг від жінок, яких побили їхні чоловіки[112]. У Луганську биття жінок було поширеним явищем, але жінки не могли поскаржитися, бо, якби вони це зробили, їх побили б іще жорстокіше[113]. 1937 р. в Макіївці одного чоловіка засудили до чотирьох місяців примусових робіт за побиття дружини[114].

Багато спостерігачів засвідчували, що жорстокості чоловіків дорівнювала й жорстокість жінок. Один гірничий інженер пригадує своє життя в Донбасі 1890-х рр.: «Моє безпосереднє середовище складалося з неінтеліґентних людей, молодших службовців шахти; їхні манери були такі, що дві наші “дами”, якось посварившись між собою, зрештою побилися»[115]. Письменник Костянтин Паустовський також спостеріг таку сцену в Юзівці в роки Першої світової війни:

«...Жінки ще встигали лихословити так, як уміють лихословити тільки міщанки на півдні, — з наївним нахабством, брудно і по-злому. Кожна з цих жінок була, звісно, “найперша у своєму дворі”.

Незважаючи на плітки і лузання зернят, жінки ще встигали битися. Тільки-но дві жінки зі звірячим вереском чіплялися одна одній за коси, відразу збирався натовп, що голосно реготав, і бійка перетворювалася на азартну гру — на переможницю ставили по дві копійки. Банкували старожитці-п’яниці. Гроші збирали у дірявий кашкет.

Жінок зумисне нацьковували і дратували.

Бувало, що в бійку поступово втягувалася вся вулиця. Виходили розперезані чоловіки. В хід ішли свинчатки і кастети, хрускали хрящі, лилася кров. Тоді з “Нового світу”, де жила адміністрація шахт і заводів, клусом мчала козацька чота і розганяла учасників бійки нагайками»[116].

Навіть сьогодні гість Юзівки, нинішнього Донецька, чи Луганська може побачити таку сцену[117].

Те, що зовнішні спостерігачі розцінювали як жорстокість, було частиною повсякденного життя донбаських робітників. Наприклад, бої навкулачки, які Даніель Р. Брауер назвав розвагою XIX ст. серед робітників[118], ще досить часто можна було побачити наприкінці 1920-х рр. серед донбаських шахтарів: один барак виходив проти іншого барака, рязанці проти орловців. Такі випадки нерідко закінчувалися смертю[119]. Діти наслідували розвагу дорослих і били одне одного ледь не до смерті[120]. Насправді бійка була одним із видів розваг, принесених із села. (В селах Донбасу і сьогодні можна побачити такі бійки)[121]. Навіть якщо це й так, кажуть, жорстокість у Донбасі була неймовірною. Наприклад, один дореволюційний спостерігач писав, що в Луганську люди били навіть тих, хто вже впав, хоча в Росії існувало правило, яке забороняло так чинити. Тому це неминуче призводило до тяжких жертв. Спостерігач дивувався, звідки в робітників така жорстокість[122].

Певною мірою високий рівень прогулів і жорстокі бійки можна пояснити самою природою шахтарської праці. Це була «неймовірно виснажлива робота», і існувала, «хай там як, надзвичайно велика суспільна інерція, пов’язана з традиційними вихідними днями». Тому відпочинок був «украй важливим для шахтарських громад»[123]. Однак сучасні (тобто і до-, і післяреволюційні) наукові праці майже незмінно пояснюють жорстокість як наслідок браку «доброчесності», «культури» і «поважності» в донбаських робітників.

Тоді, як і сьогодні, злочинність у Донбасі була високою порівняно з іншими промисловими реґіонами[124]. І тоді, і сьогодні широко побутувала віра в те, що Донбас приваблює багатьох злочинців. У дореволюційні роки в Донбасі повсюди діяли злочинні банди: наприклад, у Юзівці найбільшими були банди Малахова і Сибірякова, які постійно билися між собою[125]. Народ опоетизовував життя бандитів. Наприклад, у 1920-х роках серед молодих шахтарів були популярні «чисто хуліганські пісні», що містили багато слів зі злодійського жаргону[126].