Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Шахтер в яму спущается,
С белым светом прощается.
Он там ходит со свечою,
А смерть носит за плечою[95]

.

Робота на вугільних шахтах була такою небезпечною, що фаталізм був не просто покірливістю, а способом боротьби зі страхом, розрадою од відчаю. Безтурботність була частиною мужньої культури шахтарів, і дехто, наприклад, легковажно запалював цигарки в шахтах, де траплявся газ, чи біля складів із динамітом[96].

Роботи на шахтах боялися як найнебезпечнішої і найнепривабливішої. Коли Віктор Кравченко повідомив батькам, що поїде працювати на Донбас, «батько засмутився. Мати тихо зітхнула й нагадала мені, що я ще хлопчик і в мене ще багато часу попереду, щоб працювати»[97]. На відміну від синів і доньок заводських і залізничних робітників, які часто обирали професію батьків і утворювали таким чином «робітничі династії», діти гірників загалом відмовлялися йти услід за батьками. Той, хто йшов працювати на шахти, робив це з економічних міркувань, а не з любові до професії[98]. Одна тогочасна частушка передає народне уявлення про життя шахтаря:

Мамашенька, я пропала —
За шахтера жить попала:
Шахтер — черный, шахтер — грязный,
Вечно пьяный, безобразный[99]

.

Багато людей уникали роботи в шахтах.

Пияцтво було для шахтарів найпоширенішим способом утечі. Як співається у щойно процитованій частушці, безпросипне пияцтво було невіддільною частиною шахтарського життя. За словами багатьох дореволюційних спостерігачів, шахтарі жили тільки роботою й алкоголем[100]. Часто шахтарі безтямно пропивали свій заробіток. Як писав про донбаських шахтарів у 1890-х роках один інженер, «бичем шахтарського життя було сильне пияцтво після одержання щомісячної платні; на деяких шахтах робота припинялася на 2–3 дні»[101]. Ще б пак, для обслуговування шахтарів існувало багато корчем[102]. 1892 року в Катеринославській губернії була одна православна церква на кожні 3094 жителів, одна школа на кожні 2040, і одна корчма на кожні 570 жителів![103]

Навіть за радянського режиму з усіма його «освітніми» програмами було відомо, що шахтарі виправдовують пияцтво неправильними поясненнями впливу алкоголю: вони нібито п’ють, щоб притлумити втому і змусити тіло працювати, а в холодну погоду — щоб зігрітися. Вживання алкоголю за таких обставин лише пришвидшувало руйнування їхнього здоров’я. Керівництво шахт, за гострої нестачі готівки, давало робітникам алкоголь замість заробітної платні, преміальних і плати за понаднормові години[104]. Тому більше половини їхнього заробітку йшло на горілку, торгівля якою, на відміну від торгівлі продовольчими та іншими товарами, була добре налагоджена в Донбасі[105].

Пияцтво призводило до прогулів, які збільшувалися в суботу й понеділок і зменшувалися серед тижня. Справді, у 1920-х і 1930-х роках прогули серед шахтарів значно випереджали аналогічні показники всіх інших промислових робітників. 1930 року, наприклад, середня кількість невиходів на роботу без дозволу становила 13,78 серед шахтарів і 4,4 — в промисловості загалом[106].

Пияцтво було одним із основних способів дотримання шахтарями релігійних свят і Днів святих[107]. Особливо поширеним це явище було до революції, коли священики дзвонили в церковні дзвони навіть у свята, не визнані на шахтах і заводах: «Шахтарі, у вічній понеділковій готовності, відгукувалися на дзвін, а оскільки свою зміну вони вже все одно пропустили, то йшли в корчму. В результаті... робочий місяць тривав лише двадцять днів»[108].

Проте навіть після революції їхній робочий місяць майже не змінився: в донбаській вугільній промисловості в 1924–1925 рр. він становив 20,7 дня, а в 1926–1927 рр. — 21,4 дня. Робочий місяць тих, чия праця була найважливішою, але і найвиснажливішою, — вибійників, — був іще коротший: 18,6 дня у 1926–1927 рр.[109].

Карта 1.3. Донбас бл. 1950 р. Взято з вид.: Shabad Theodore. Geography of the USSR: A Regional Study. Columbia University Press, 1951, p. 451.

Таким чином, на відміну від інших галузей промисловості, де визначальні категорії робітників були найстабільнішими і найнадійнішими, у вугільній промисловості осердя шахтарської професії-вибійники, від роботи яких значною мірою залежало виробництво, — були найнестабільніші, найненадійніші і найнеписьменніші[110].

Внаслідок пияцтва виникали повсякденні бійки. Здається, биття дружин було звичним явищем навіть після Жовтневої революції, як про це розповідається в частушці, записаній у Сталіно 1920-х рр.:

В землі гроші огрібаєт,
У неділю водку пйот,
Он в неділю водку п’є,
В понеділок жінку б’є[111]

.