Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Серед шахтарів усієї країни плинність кадрів 1930 року набула неймовірних 295,2 відсотка (це означає, що в середньому кожен шахтар тричі на рік змінював місце роботи); потім рівень плинності упав до 95,4 відсотка 1934 р. внаслідок сильного адміністративного тиску, проте невдовзі зріс до 112,7 відсотка 1936 р. і 114 відсотків 1937 р. В інших галузях промисловості, зокрема й металургійній, показники звичайно були на кілька десятків відсотків нижчі[68]. В останні роки перед початком Другої світової війни плинність кадрів, здається, і далі зростала. Наприклад, 1939 року шахтарів було десь 373 700 чоловік, звільнень — 487 300, тож рівень плинності кадрів становив 130,4 відсотка[69]. Загальна висока плинність кадрів призвела до прикріплення робітників до робочого місця напередодні Другої світової війни. За іронією, у вугільній промисловості найважливіша категорія шахтарів — вибійники — були найнестабільнішим прошарком із найвищим рівнем плинності кадрів. Саме ці шахтарі значною мірою зумовили нестабільність роботи промисловості[70].

Багато інших факторів зробили життя в Донбасі важким і посилили плинність робочої сили. Тоді, як і тепер, повітря було таке забруднене, що люди через це часто хворіли. Небо палахкотіло вночі різними кольорами від постійних викидів диму з фабричних труб[71].

Такою ж великою бідою, як і забруднення повітря, була нестача води, від чого страждав Донбас і до, і після Жовтневої революції. Напередодні Першої світової війни робітники, які отримували значно менше води, ніж службовці у конторах, могли споживати тільки дев’яту частку того, що вважали мінімальною денною нормою, — чотири відра (одне відро = 12,3 літра). Часто води не бувало цілими днями (навіть сьогодні той, хто приїде в Донбас, може зіткнутися з цією самою проблемою). Фекалії просочувалися в шахтні водні відстійники, якими через брак чистої води користувалися жителі Донбасу. А звідси й постійні спалахи холери та інших епідемій у Донбасі. Виникнувши в якомусь місці, холера швидко поширювалася в Центральній Росії та в Україні гірниками, які втікали добре розвиненою донбаською залізничною мережею. Тому Донбас вважали за вогнище поширювача найрізноманітніших епідемій. Інші, неепідемічні, хвороби обсідали донбаських робітників з неменшою люттю. Наприклад, навіть сьогодні в Донбасі досить часто трапляється черевний тиф. Порівняльні дані 1908 р. кількості захворювань серед селян і шахтарів Катеринославської губернії засвідчують, що шахтарі хворіли удвічі-утричі частіше за селян, чиє життя, як добре відомо, за словами автора, було аж ніяк не легким[72]. Стверджувано, що венеричні хвороби були особливо поширеними серед донбаських робітників[73]. Життя в Донбасі було таким, що «тридцятип’ятирічний чоловік мав вигляд п’ятдесяти- або п’ятдесятип’ятирічного»[74].

Єдиною сферою, де пощастило досягнути істотного поліпшення за останні роки імперського правління, а надто за радянський період, була письменність. Згідно з переписом 1897 р., 38 відсотків жителів Донбасу були письменними. Загалом робітники були освіченіші, ніж селяни, які становили більшість населення: письменними були 60,2 відсотка робітників-металістів, 46,4 відсотка робітників хімічної промисловості і лише 31 відсоток шахтарів[75]. Ще одна особливість вугільної промисловості полягала в тому, що найважливіша категорія шахтарів — вибійники — мали найнижчий показник письменності серед усіх шахтарів[76]. На початку 1926 р. 56,6% населення Донбасу були письменними, серед промислових робітників цей показник становив 85 відсотків. За даними профспілкового перепису 1929 р., серед донбаських шахтарів налічувалося лише 15,2 відсотка неписьменних, а серед робітників металургійної промисловості — 9,5[77]. На початку 1935 р. вважалося, що неписьменними були лише 2,9 відсотка донбаських робітників[78]. Проте 1937 р. з усіх зайнятих у донбаській вугільній промисловості 3,4 відсотка були неписьменними, а 7 відсотків — малописьменними[79]. Якою високою була культура письменності — це зовсім інше питання. Скажімо, 1922 р. повідомлено, що понад дві третини гірників ніколи не читали жодної газети або книжки[80].

Умови праці в Донбасі були такими ж важкими, як і умови життя. Загалом робота на вугільних шахтах була однією з найважчих промислових професій. Один російський інженер, який відвідав антрацитову копальню в Донбасі ще до революції, писав: