Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

«У цій відносній пустелі відчувається напружене життя. Степом біжать телефонні дроти і кабелі, які передають світло й електрику. Лише в кількох великих містах є ці вигоди. Звичайно ж, Макіївка — офіційно тільки село, але в цього села є майбутнє. Мені розповідали, що десять років тому тут і пса не часто можна було побачити. А сьогодні тут майже 25 тисяч жителів і більше собак (всі чорні), ніж я бачив будь-де, окрім хіба що Константинополя. Я впевнений, що за тридцять років населення Макіївки зросте більш як до 200 000 чоловік»[43].

Двадцять дев’ять років потому, 1937 р., населення Макіївки було близьким до його передбачень — 160 239 чоловік[44], проте за даними перепису 1939 р. (які, за визнанням багатьох, значно перебільшені), Макіївка перевищила передбачення француза: 241 897 чол.[45].

«Гарні будинки і квартири для робітників», які помітив Денік у Юзівці, цілком могли бути «червоними хатинками» для технічного і керівного персоналу, які побудував валлієць Джон Г’юз (засновник Юзівки, на чию честь вона й була названа), «саме такими, які я [Хрущов] побачив тепер у Великій Британії [1956 року]»[46]. Звісно, в деяких місцях гарні будинки були збудовані й для робітників[47], і, як засвідчив Теодор Фридгат у своєму докладному дослідженні життя в Юзівці в період Першої світової війни, «цивілізаційний вплив освіти і, ширше, сучасної культури» почав відчуватися у Донбасі. Може, це твердження й слушне щодо деяких заводських робітників, які мали значно кращі житлові умови, освіту і медичну допомогу, ніж шахтарі[48]. Денік, який, безперечно, працював головним чином з робітниками заводів та залізничниками, дійшов навіть до такого висновку: «Мені не здалося, що в Луганську були такі злидні, які я бачив в інших місцях»[49].

Проте інші свідчення були не такими прихильними. «Цивілізаційний вплив» сучасності був майже непомітний; навпаки, сучасний промисловий розвиток врешті відтворив дикий характер степу, закарбований в уяві росіян та українців. Один гірничий інженер ділився своїми враженнями про життя у 1890-х рр.: «Неохайність і бруд у бараках були такі жахливі, що, коли я вирішив у перші ж дні оглянути їх, наземний десятник грізно застеріг мене: блохи. Справді, вже після відвідин третього, четвертого бараку мене замучили комахи, і я з жахом помітив, що халяви моїх високих чобіт були мов живі». Він із зневагою пише, що селянин у Донбасі «був здатний перетворити цілком пристойні приміщення майже на клоаки, і такою й була, до речі, доля взірцевих бараків, побудованих на Віровській шахті»[50]. Інший доброзичливий спостерігач зазначав 1913 р., що Юзівка «була страшенно брудною і нездоровою», а Горлівка, ще одне поселення на північ від Юзівки, була «зовсім клоакою»: «Я ніде не бачив такого темного і безпросвітного життя, як у Горлівці»[51]. За словами письменника Костянтина Паустовського, який жив у Юзівці під час Першої світової війни, це було «безладне і брудне селище, до якого прилягали халупи і землянки. Скупчення цих землянок називали по-різному: Нахаловка, Собачеєвка, Кабиздоховка. Похмурий гумор цих назв якнайкраще визначав їхній безрадісний вигляд»[52].

Художник Н. А. Касаткін, який жив у Олександрівську-Грушевському 1894 р., так описав свої враження від міста: «Містечко дуже брудне, а головне — запорошене. Туди й сюди між чорним містом і чорними шахтами снують чорні чоловіки, жінки й діти»[53]. Вся картина була чорною. Схоже враження залишилося 1917 р. і в гостя з недалекого Каменська:

«Шахтарі в навколишніх районах жили дуже вбого... У цьому шахтарському селищі все було чорне, навіть улітку. Грязюка на вулицях була чорнюща, як рідка сажа після проливного дощу, і така глибока й густа, що не тільки перехожі, а й коні ледве витягали з неї ноги. Обличчя людей і їхніх дітей також були чорні, бо мила не було. Вони жили в маленьких примітивних халупах, в яких кишіли комахи»[54].