Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Проблема полягає в тому, що «ворог народу» був дуже широким уявленням, яке вбирало в себе і сам «народ». Цілком безпечний за інших умов політичний варіант пасивності не був безпечним у сталінському Радянському Союзі, бо полювання на ворогів було спрямоване саме на тих прихованих невидимих ворогів, які у сприйнятті Сталіна лише вдавали пасивність. Отож, ніби захоплений виром, фактично кожен тією або тією мірою, на тій чи на тій стадії ставав жертвою терору. Дослідження Донбасу доводить, яким розпливчастим і незрозумілим стало уявлення про «ворога народу». І хоча Москва суворо контролювала свій терор проти «ворогів народу», операції набули такого розмаху, що вже дійшли до межі провалу.

Немає потреби доводити неможливість (чи складність) «суб’єктивності», чи «приватної сфери», в сталіністському суспільстві, як це роблять деякі історики[22].

«Для декого, стверджував Манфред Гілдермаєр, “об’єктивний” світ не є усім світом, і так само і “внутрішній світ” та “самосвідомість” не становлять усього світу»[23]. Справді, дехто може цілком спокійно припустити, що в такій країні, як сталінський Радянський Союз, був можливий цілковитий розрив між думкою і вчинками людини. Цей розрив пояснює, навіщо Сталіну була потрібна власна версія суду сумління[24]. А інші вважають, що більшість арґументів «суб’єктивістської» школи імпліцитно чи екпліцитно утверджують непорушність режиму при розгляді діяльності (чи практики) індивіда. Режим аж ніяк не був стійким в усіх частинах Радянського Союзу: війна з Німеччиною поклала край сталінській владі на окупованих територіях. (Цей факт дуже часто іґнорують у дослідженнях, присвячених Москві чи Санкт-Петербурґові, і звідси випливає важлива роль краєзнавства). Німецька окупація ввела в політику зовсім нові чинники. Навіть у розпалі великого терору люди, безперечно, шукали політичних альтернатив. І для правителя, і для його підлеглих було цілком ясно, що війна дає такі альтернативи. Так насправді й сталося в багатьох реґіонах Радянського Союзу, зокрема на Донбасі.

І традиційному, і новому підходам до теми сталінського терору завжди була властива очевидна суперечність. Засуджуючи сталіністський терор, історики імпліцитно стверджують, що серйозного політичного опору Сталіну не було. Водночас, підтримуючи політичних противників Сталіна, історики стверджують, що існував значний опір[25]. Якщо суб’єктивістське трактування майже або зовсім не залишає місця для заперечень, історики, які наголошують на незгоді, опорі і намірах повалити владу, схильні надто некритично сприймати архівні документи, переповнені сфабрикованими даними[26]. Я вважаю, що було б продуктивніше концептуалізувати «прикордоння», наприклад, вільний степ і мислення людей, силу яких не можна було контролювати цілковито[27]. Таке дослідження означало б новий напрям вивчення сталінського терору.

Розділ 1 ЖИТТЯ В ДИКОМУ ПОЛІ

Гостя Донбасу, навіть сучасного індустріалізованого Донбасу, вразить широкий, відкритий степ, що розкинувся від обрію до обрію. Донбас — це частина території, яку називали «Диким степом» (Дике поле, Дикое поле). За аналогією з американським виразом «Дикий Захід»[28], цю територію можна було б назвати «Диким Півднем». Хай там як, вона отримала таку назву, бо історично була театром безперервних воєнних дій. Географічні особливості зробили степ диким, небезпечним реґіоном: він «простягається на захід від Монголії до Карпат і проникає в середину дунайського реґіону. В давні часи він давав монгольським кочовикам прекрасну дорогу без найменших природних перепон аж до Карпатських гір». Тому, за Георгієм Вернадським,

«у певному розумінні степ можна уподібнити до моря. З достатніми силами його можна було блокувати, проте і росіяни, і половці були неспроможні контролювати чи охороняти всі його терени. Половецька орда здійснювала щорічні об’їзди степу, люди йшли за кіньми і худобою, яких вони випасали; простір навколо наметів кочовиків був закритий для будь-якого чужинця, проте решта степу була нічиєю землею, принаймні періодично»[29].

Саме тут упродовж багатьох сторіч вели довгі і криваві бої слов’яни, й численні кочові племена — печеніги, половці (кипчаки), а згодом і татари. У свідомості росіян (і українців), знову ж таки за Георгієм Вернадським, степ мав особливе значення.