Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

«А нудьга, одноманітність украй сірого життя були нестерпні. Навколо рівний, як дошка, степ, навіть без жодного яру, взимку сліпучо-білий, ранньою весною чорний зі сніговими прогалинами, чудовий тільки на початку літа, коли “воронець” (дика півонія) заливає його червоним, а спів сотень жайворонків розносився по ньому, як дзвін. Проте і цю красу псувала шахта з її умисною прозаїчністю, що так не пасувала до весняного степу, надто ж величезні купи наваленої білувато-сірої породи, що диміла смердючою сіркою, де в білуватому димі завжди метушилися силуети людей, які перекидали вагонетки з породою. Пригадую дивне відчуття “неволі”, що часто охоплювало мене в перші роки моєї служби в копальнях, особливо гостре навесні. Виникало шалене бажання втекти, туга краяла серце»[36].

Макіївка на західному краї області Війська Донського — важливий осередок вугільної і металургійної промисловості. Саме тут 1895 р. австрійський земельний банк (Lander-bank) і французька компанія «Сосьєте Женераль» заснували Макіївську вугільну компанію[37]. Французький католик, який приїхав у Макіївку, писав у липні 1908 р., що «клімат важкий... зараз, мені здається, тут спекотніше, ніж у Палестині, а взимку, мені сказали, тут холодніше, ніж у Санкт-Петербурзі». Далі він описує свої враження від Донбасу і Макіївки:

«Це дивний край. Земля така ж чорна, як і вугілля, яке з неї видобувають. Дерев і трави немає, і це більше схоже на пустелю, ніж те, що я бачив за Йорданом. Єдина рослинність тут — незвична трава з покрученим листям сірувато-зеленого кольору. На ґрунті з широкими складками де-не-де розкидані глибокі яри, розмиті дощовими потоками, що стікають по родючій землі і зникають, майже не залишаючи слідів вологи. Повітря гаряче й сухе, а сильний вітер, який прилітає зі степу, мабуть, перетворює взимку це місце на пекло»[38].

Із настанням весни вулицями Макіївки «біжать струмки»: «Якби ще тут було кілька ґондол», можна було б «легко уявити, що ти — у Венеції». Після «потопу» багно було всюди — «багно Макіївки може уявити собі тільки той, хто бачив його на власні очі»[39].

За якихось тринадцять кілометрів на захід, в Юзівці Катеринославської губернії, меншовик Георгій Денік мав таке саме враження, коли приїхав сюди після революції 1905 року:

«Там були гарні будинки і квартири для робітників, проте найсильніше враження від Юзівки в мене залишилося після того, як я загруз посеред вулиці у багнюці і ледве з неї вибрався. Вулиця була не брукована і така залита болотом, що я просто потонув у ньому. Я довго борсався і врешті, гребучи руками, виплив із цього болота»[40].

Навесні і восени до Юзівки було неможливо дістатися два — три тижні[41]. Навіть 1923 р. з 334 населених пунктів Донецької губернії лише в одинадцяти були бруковані вулиці, в 212 — небруковані, а в 111 селищах вулиць не було взагалі. Робітникам доводилося діставатися до роботи через грязюку[42]. Невдовзі болото поступалося частим пиловим бурям. Але попри суворий клімат, один іноземний гість Макіївки оптимістично дивився на її майбутнє: