Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Козаки (казаки, вершники або розбійники по-турецькому) створили в Дикому полі військові громади, які складалися з тих, хто втік від польсько-литовського і московського гноблення, мріючи про вільне, незалежне і краще життя на новій землі. У вільному степу життя примусило їх стати «вільними вошами», вони боролися і проти своїх ворогів на півночі, і проти татар і турків у степу. Бути вільними вошами на практиці часто означало воювати як найманці, об’єднуючись із тим чи іншим табором залежно від політичних, воєнних, економічних та інших вимог. Окрім участі у воєнних діях, козаки жили з рибальства, полювання, торгівлі, хліборобства і грабунків. Саме життя було водночас брутальним, диким, безжальним і героїчним. Хоч якою була міфологія козаків[130], вони, врешті, цілком увійшли до складу Російської імперії упродовж XVII–XIX ст., коли Москва поширила свою владу на степ[131]. У цьому довгому і складному процесі треба було і давати, і брати, як у матеріальному, так і в символічному розуміннях. Що стосується запорозьких козаків, 1775 р. їхнє військо остаточно розпустила Катерина II. (Дехто втік на південь, в Оттоманську імперію, проте багато запорозьких козаків були «переселені, щоб стати Чорноморським військом на Кубані на Північному Кавказі)[132]. На початку XIX ст. донське козацтво, найбільше військо в Російській імперії, цілковито відійшло, як і інші козацькі формування, під царський контроль[133]. В обмін на вірність і військові послуги воно отримало певний ступінь самоврядування під юрисдикцією військового міністерства, і навіть після того, як у більшості міст і сіл європейської частини Росії внаслідок скасування кріпацтва було запроваджене громадське самоврядування (земства), донське козацтво було звільнене від цієї експансії цивільної влади аж до 1917 р. (за винятком короткочасного існування тимчасового земства 1870-х рр.). Козацька верхівка стала дворянами та урядовцями. Козакам загалом був наданий особливий юридичний статус (вони стали окремим станом), і, що найважливіше, козакам не треба було платити подушну подать (аж поки її скасували 1887 р.) і відбувати трудову повинність чи сплачувати податки грошима. Одне слово, козаки стали важливою воєнною силою імперії. За іронією долі, саме тому революціонери вбачали в козаках опору контрреволюції, гнобителя революційного руху[134].

Одначе Москва й боялася притаманного козакам палкого прагнення незалежності. Участь запорозьких козаків у повстанні селян (гайдамаків) 1768 р. на Правобережній Україні (Коліївщина) послужила слушним приводом для розпуску їхнього війська. Вихідцями з донського козацтва були багато керівників широких селянських бунтів: Стенька Разін (1672 р.), Кондратій Булавін (1707–1709 рр.), Омелян Пугачов (1792–1794 рр.). Стосунки між царями і козаками були такими важливими, що «коли Микола I призначив першого верховного отамана, він приїхав зі своїм сином до Новочеркаська, столиці донського козацтва, для церемонії представлення. Після Миколи I кожний наступний цар старався здійснити принаймні один офіційний візит на Дон, де існувала найбільша і найдавніша козацька громада»[135]. В уяві простих людей козаки також «уособлювали прагнення кращого світу і своєрідної анархістської свободи»[136].

Козацькі бойові традиції найповніше виявилися під час громадянської війни, що вибухнула після Жовтневої революції 1917 р. Донбас став театром воєнних дій, де, як описано у знаменитому романі Михайла Шолохова про Дон, багато донських козаків боролися на боці білих. Бойові традиції козаків допомогли і червоним, як розповідається в романі Шолохова та оповіданнях Ісаака Бабеля, проте навіть червоні козаки неохоче підкорялися більшовицькій владі. Про це яскраво свідчить доля героя громадянської війни, офіцера козацької Червоної армії Пилипа Миронова, чиє незалежне мислення викликало підозри в Москві, тож його заарештували і стратили[137].

Як і інші прикордонні реґіони, російсько-український південь мав тенденції до відокремлення. Він традиційно приваблював старовірів і сектантів, які шукали тут свободи. Донбас і Новоросія загалом були бастіонами «величезного поширення сект»[138]. За словами одного кубанського козацького отамана, «генія російського народу» завжди вабив південь; отже, реформа Петра I була помилкою; для росіян козаки були втіленням притягальної сили півдня. 1919 р. цей отаман звернув на це увагу командира білої армії О. І. Денікіиа, який утік на вільний південь із півночі, захопленої більшовиками[139].

Козацької войовничості або їхньої леґендарної сили боялися навіть у 1960-х роках. При першій звістці про знаменитий страйк 1962 р. у Новочеркаську, на краю Донбасу, радянське військове командування Північного Кавказу відреаґувало заявою: «взбунтовались казаки». Гнів народу проти Москви був таким, що люди побили жінку і вирвали їй волосся лише тому, що вона мала прізвище Хрущова[140], як у радянського лідера в Москві.