Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Щоб організувати працю, адміністрація запровадила штрафи за найменше порушення умов роботи, позбавляючи робітників 10–25% їхнього заробітку[209]. (Це врівноважувало відносно високу зарплатню донбаських робітників). Тому гірничих інженерів вважали за «гірничих офіцерів»[210]. Фенін стверджував, що історично в Росії слово «інженер» було синонімом «загребущої людини», «майже всуціль безсоромного хижака»[211]. Мало того, в Донбасі їх іноді навіть прозивали слугами іноземного капіталу, оскільки багато з них працювали на іноземні концерни. Адміністрація звичайно виплачувала платню з запізненням, щоб затримати робочу силу, але ця платня часто видавалася тільки як кредити чи талони для крамниць і корчем, що належали компанії. Робітників, багато з яких були неписьменними чи малописьменними, обманювали на роботі, у крамницях і в конторі[212]. Праця була не вільною, а, як казали робітники, важкою: «Що Сибір, у нас свій Сибір»[213].

Майже в усіх повідомленнях про робітничий рух у Донбасі стверджується, що було важко організувати робітників, особливо шахтарів. Копальні були розкидані по всьому степу, між ними майже не було зв’язку. Незадоволені робітники переходили з шахти на шахту; так само робили ті, кого переслідувала адміністрація, і втікачі, які не мали належних документів. Етнічне різноманіття ще більше ускладнювало завдання організації, а ворожнеча і розкол залишалися сильними навіть усередині однієї етнічної групи, наприклад, серед росіян, які часто були вірними членами лише своїх бараків і земляцтв (груп людей з однієї сім’ї, роду, села, району чи області)[214]. Ба більше, як довів Теодор Фридґат, існувала чітка різниця між заводськими робітниками («які рухалися до сучасної культури, перебуваючи в тому, що поступово набирало обрисів міського поселення») і шахтарями («що застигли в агонії безладного переходу від села до індустрії»), «двома цілком відмінними суспільствами»[215]. Додаймо до цієї різниці відмінності в уміннях, цілях, релігії, віці й регулярності зайнятості, і ми отримаємо дуже чітко розділені групи робітників.

Натомість південні промисловці (серед яких більшість становили донбаські підприємці) були одними з найорганізованіших у імперії. Вже 1874 р. вони заснували Спілку південних виробників вугілля та сталі, яка «обстоювала швидку економічну модернізацію країни». Багато південних підприємців домагалися створення синдикатів, щоб сприяти «централізації і контролю промисловості, які добре відповідали абсолютизму». 1902 р. уряд санкціонував створення «Продамету» (синдикату виробників сталі), а 1904 р. виникло «Продвугілля» (синдикат виробників вугілля)[216]. Спілка стала широкою і впливовою групою людей, об’єднаних спільними інтересами, яка мала багатьох своїх лобістів у стратегічно важливих організаціях[217].

Історики погоджуються з тим, що донбаські промисловці були відносно «освіченими». Алфред Рібер стверджував, що вони «виявляли до своїх робітників турботу скорше ієрархічну, ніж патерналістську. Тобто до робітників ставилися як до найманих працівників, а не як до “членів сім’ї”, як це було в Москві»[218]. Вважають, що однією з причин їхнього піклування про добробут робітників була необхідність приваблювати і утримувати робочу силу в реґіоні з нестачею робочої сили. Справді, південні промисловці без дозволу влади ініціювали 1884 р. створення фонду соціального забезпечення з інвалідності й витрачали на цей фонд третину бюджету спілки[219]. Їхня політична орієнтація полягала в неприєднанні до жодної партії. Один відомий донбаський інженер пригадує, що навіть під час революції 1905 р. «я був цілком спантеличений труднощами визначення політичної орієнтації більшості моїх друзів і навіть моїх власних поглядів»[220]. Сьюзен Маккефрі назвала їхню позицію «капіталізмом загального добробуту», або «лібералізмом загального добробуту»[221].

Незважаючи на все це, між робітниками і дирекцією існував, як зазначено у рапорті катеринославського губернатора про холерний бунт 1892 р. в Юзівці, величезний дисбаланс сили — добробут робітників цілком залежав від волі начальства; а насправді дирекція безкарно експлуатувала робітників. (У примітці, зробленій на полях міністром внутрішніх справ, читаємо: «Можливо, в цьому й полягає суть питання?»). В цьому розумінні у промислових містах і поселеннях Донбасу були міцні патерналістські відносини. Як і в інших місцях та країнах, сильний патерналізм часто робив робітників пасивними. Тільки-но виникав конфлікт, одразу вдавалися до жорстокої сили, і робітників шмагали так, наче вони були дітьми або рабами, чию поведінку належить виправляти батьківським ременем. Повсякденне життя в Донбасі було таким сповненим насильства, що російська преса приписувала дику експлуатацію жорстокому капіталізмові, чужому для Росії; це був зручний хід: адже в Донбасі переважав іноземний капітал.