Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Проте вони могли дивитися на фундаментальні питання з погляду самодержавства. Вважається, що міф про доброго царя і злих урядовців — міцно вкоренився серед російського та українського селянства[237]. Хоча бунти були руйнівними, як свідчать події 1887 р. в Рутченковому, про які йшлося вище, ці бунти «ритуалізували несамовитість, із якою робітники зверталися до царської влади»[238]. За словами Олександра Феніна, шахтарі, які ще не втратили зв’язку з селом, були «схильні вважати участь у страйку за своєрідний “бунт”, за те, що, хоч і матиме кару з боку начальства, сповнена протесту і розгулу»[239]. Інакше кажучи, розуміння робітниками світу, в якому вони жили, їхнє сприйняття своєї ідентичності, їхнє уявлення про моральну економіку визначалися і моделювалися офіційним політичним курсом: добре самодержавство, вірний народ, а між ними — гнобительські елементи. Лікарі, виховані в дусі сучасної медичної науки, дуже добре вписувалися в таке бачення світу. Навіть шмагання відповідало уявленню про народ як про масу, що кається перед царем.

Однак можна було б заперечити, що насправді робітники просто використовували ці уявлення для своєї власної мети. Так само як і селяни, яких вивчав Деніел Філд, робітники були лукавими, честолюбними і завбачливими. Є свідчення, що донбаські робітники були меткими операторами на ринку і добре зналися на його механізмі. Наприклад, вони часто страйкували навесні, як-от 1887 р., щоб домогтися максимального результату, оскільки тоді через відплив робітників на ринку робочої сили попит перевищував пропозицію[240]. Цілком очевидно: та ринкова сила, що діяла на півдні, була величезною трансформаційною силою і становила загрозу для традиційної суспільної і моральної структури самодержавства, і саме тому самодержавство весь час амбівалентно ставилось до швидкого капіталістичного розвитку[241]. Однак незважаючи на часті страйки, царська влада була переконана, що робітники не схильні організовуватися (а чого їм бути схильними, якщо вважали, що вони діяли традиційним способом), і тому урядовцям здавалося, що шахтарі менш політично ненадійні, ніж заводські робітники[242]. (Дослідження засвідчують, що, хоча в інших країнах у вугільній промисловості теж трапляються страйки і бурхливі протести, вона може бути й мирною)[243]. До кінця XIX ст., на радість царській владі, революціонери не змогли організувати донбаських шахтарів[244]. Поведінка гірників так нагадувала поведінку селян Філда, що услід за Філдом можна зробити висновок: «ми не можемо визначити співвідношення щирості й обману в самих селянах»[245].

Однак з початком XX ст. підпільні організації соціал-демократів (марксисти), народники (згодом соціал-революціонери, есери) та анархісти врешті стали діяти в Донбасі на постійній основі[246]. Важко з’ясувати, наскільки їм вдавалося організовувати робітників, особливо шахтарів. Анархісти не були дуже організованими вже за самим своїм визначенням; до партії есерів входили різні групи. А щодо марксистів, то в дикому степу Донбасу помірковані меншовики були значно сильніші, ніж більшовики. Це може означати, що організована частина донбаських робітників, яка була дуже невеликою, надавала перевагу відкритій економічній боротьбі за конкретні здобутки[247].

Революція 1905 р., що відбулася тоді, коли Росія програвала війну Японії, розділила Донбас, як і всю імперію, на два табори. І привілейований, освічений клас, і нижчий клас об’єдналися у політичній незадоволеності режимом, що не припускав жодної політичної ініціативи з боку суспільства. Царський моральний устрій впав 1905 р., символом цього стала Кривава неділя, заворушення у містах і селах, що супроводилися масовими вбивствами, і боротьба, що не припинялася і в 1906–1907 рр. Чартерз Він описав цей процес на Донбасі[248].

Один уважний спостерігач революції в Донбасі відзначав, що на початку 1905 р. у політичному світогляді донбаських робітників відбулася помітна зміна. Аґітація революціонерів була, ймовірно, одним із факторів, а робітники, безперечно, зробили висновки зі своєї боротьби за виправлення того, що вони вважали несправедливістю. Фенін, наприклад, писав, що 1905-й і попередні кілька років «внесли щось нове у настрій робітників, що став взагалі підвищеним. Іноді ми бачимо навіть зухвалі, неможливі раніше виступи». «Колишній авторитет влади був якщо не цілком повалений, то сильно розхитаний. У нас робітники вже починали вбачати прямого ворога»[249]. На думку іншого спостерігача, внаслідок тогочасного «визвольного руху» старі «патріархальні» стосунки між робітниками та їхніми хазяями змінилися на ворожі. Відтепер деякі робітники, хоч як мало їх, може, було, дивилися на промисловців не як на роботодавців, а як на експлуататорів. «Втративши віру в Бога», вони розуміли «свободу» просто як свободу нападати на хазяїв із ножем чи револьвером[250]. І справді, політичний тероризм на Донбасі здійснювали робітники-революціонери під впливом есерів[251].