Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Ці індивідуальні спостереження слід уточнити. По-перше, в повсякденному житті зухвалість робітників прибирала форми радше приниження, ніж тероризму. Вивезення брутальних хазяїв у тачках було улюбленою розвагою робітників. «Маленьких негідників» просто вивозили із заводів і шахт і викидали на вулицю. Великих негідників карали з куди помпезнішим ритуалом. Наприклад, цілий почесний караул, робітники з мітлами, вивозили надвір такого собі Закопиркого, десятника з Луганська. З управителями обходилися суворіше. В Луганську «Таусона» (імовірно, Tawson чи Towson, англійця) засунули в мішок і виваляли в грязюці, а вже потім витягнули з мішка[252]. По-друге, робітники, може, й не втратили свою «віру в Бога». Наприклад, 14 грудня в Дебальцевому велика юрба людей прийшла до церкви, щоб взяти участь у похороні загиблих товаришів. Без найменшого відчуття суперечності вони проспівали духовний гімн, а потім революційні пісні[253].

Однак мова політики в Донбасі почала мінятися[254]. Робітники в Донбасі почали відкрито висловлюватися проти царя[255]. Старий міф про царя уже перестав бути вірогідним (якщо він взагалі був коли-небудь вірогідним). 1905 р. донбаські робітники марширували, виспівуючи, звичайно ж, російською:

А у Питере на троне
Сидит чучело в короне[256]

.

В іншій пісні грудня 1905 р. говорилося: «От Варшавы до Алтая нет дурнеє Николая»[257].

Проте серед робітників не було одностайної думки. У збройному повстанні у грудні 1905 р. в Горлівці, «вигрібній ямі» Донбасу, багато повстанців викрикували: «Царь — сволочь!» Але, як згодом розповів один донбаський шахтар, він не знав, наволоч цар чи ні, та однаково прийшов підтримати своїх озброєних товаришів[258]. Повстання виникло з суперечки між робітниками і підприємцями в цьому селищі, переросло у збройний конфлікт із владою, в якому взяли участь кілька тисяч залізничників, шахтарів, заводських робітників та інших людей з усього Донбасу. В одній з найбільших і найкривавіших сутичок в імперії 1905 р. кількасот козаків розгромили кілька тисяч озброєних робітників. У робітників було 250 гвинтівок, 500 револьверів, 400 рушниць різного типу і тисячі списів, а також доволі динаміту та інших боєприпасів. Однак робітники зазнали поразки, бо, крім браку керівництва і військової підготовки, вони ще сподівалися, що полки відійдуть і справа не зайде так далеко[259]. Більш як тисяча робітників упали навколішки, благаючи про пощаду, плакали і співали державний гімн. Військовий командир Угринович був такий вражений їхніми зойками і «невдаваним відчаєм», «жалюгідним виглядом і малодушністю», що навіть не склав списку заарештованих.

Малюнок 2.1. Покарання донбаського робітника за участь у революційній боротьбі 1905 р. Взято з вид.: Щербань А. Н., Рутенка А. А. Страницы летописи Донецкой. — К., 1963. — С. 74.

«Невдаваний відчай» і каяття бунтарів були скорше хитрою тактикою, щоб урятувати свої життя, а не демонстрацією їхньої віри в доброту царя. Справді, «невдаваний відчай» не врятував їх від принизливого покарання. Затриманих примусили скласти присягу (їм, мабуть, довелося стати навколішки перед портретом царя і навіть поцілувати імператорський прапор) і заспівати «Боже, царя храни». Інших козаки шмагали доти, доки вони вже не могли ворухнутися[260]. Після 1904 р. таке покарання стало незаконним, проте його й далі широко застосовували. Шмагання нагайками було дуже популярним у Донбасі як «засіб умовляння» шахтарів[261]. Покарання і приниження через шмагання нагайками на багато років залишало відчуття гіркоти серед донбаських робітників. Наприклад, коли інженер Н. Н. Березовський, який працював на Успенській копальні поблизу Луганська з 1905 по 1910 р., був викликаний до суду під час знаменитого процесу в Шахтах у 1928 р., шістнадцять колишніх робітників шахти написали народному судді листа, в якому звинуватили інженера в тому, що він шмагав і катував шахтарів 1906 р.[262].

У кінцевому підсумку кількадесят робітників засудили, а більшість виправдали на тій підставі, що вони «зовсім темні люди»[263]. Хоч яка була тактика «зовсім темних людей», здається, міф про царя зберігав певну силу в офіційному дискурсі. Як добре видно з покарання винних 1909 р., з тридцяти двох повстанців, засуджених до смерті, двадцять чотири, що покаялися, уникнули страти, а восьмеро тих, які не покаялися, були страчені 1909 р.[264].