Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Насильство довго було в степу способом життя. Після 1905 р. насильство набуло значно ясніше вираженого політичного характеру, ніж раніше. Робітники частіше сварилися з управителями, обзиваючи їх і погрожуючи їм. Тому вважали, що службовцям шахти небезпечно (а отже, й неможливо) ходити по території копальні без револьвера в кишені й батога в руці[285]. Політичні мітинґи іноді закінчувалися тим, що поліція і війська стріляли в робітників[286]. 1907 р. в Луганську троє соціал-демократів убили начальника поліції заводу Гартмана Григор’єва, відомого своєю грубою жорстокістю, коли він гуляв по міському парку[287]. Подекуди «в охоронців старого порядку» кидали бомби, стріляли з рушниць[288]. До кінця 1906 р. шахта № 21 Вознесенської компанії залишалася неприступною для поліції та драґунів: на кожному перехресті їх чекали робітники з бомбами[289]. Чорносотенці влаштовували заворушення на вулицях і в громадських місцях. Робітників били і батожили, на їхні житла нападали. Натомість у різних місцях Донбасу час від часу знаходили тіла вбитих поліцаїв і козаків[290]. Коли соціал-демократична партія заборонила тероризм проти окремих осіб, терористи перейшли в партію есерів і в анархістські групи[291].

Степ забезпечував певну свободу в Донбасі. Наприклад, політичні збори робітників часто відбувалися вночі не таємно, а у відкритому степу, тому що поліція і козаки, боячись бомбових атак із несподіваних місць, не наважувалися наблизитися до них[292]. Те, що шахти, розкидані по всьому степу, були ізольовані одна від одної, також допомогло робітничому населенню уникнути гноблення і експлуатації: шахтарі переходили з шахти на шахту і ховалися там. (Висока плинність кадрів була почасти виявом цієї географічної особливості). До того ж сама специфіка праці в шахтах обмежувала контроль із боку керівництва: за підземними роботами було важко наглядати. Інакше кажучи, якщо не були можливими чи бажаними ані покора, ані повстання, ані втеча[293], залишалася четверта можливість, чи вибір: щоденні форми опору вже чекали напоготові[294].

Політичне насильство нижчих класів Донбасу було відображенням соціально-політичного розколу, який розділив донбаське суспільство. Саме в Донбасі, можливо, більше, ніж деінде (через його зв’язки з козацтвом), привид пугачовського бунту і народних повстань переслідував «поважне товариство». Олександр Фенін, який у грудні 1905 р. бачив у Дебальцевому озброєних робітників, згадував «масу людей, озброєних щонайфантастичніше — саморобні списи, мисливські рушниці, навіть коси надавали юрбі вигляду якогось пугачовського збіговиська»[295]. Войовничість шахтарів нагадала міському голові Луганська пугачовщину[296]. В народній уяві козаки як політична сила й далі уособлювали насильницьку міць держави, але тут, як і в інших місцях, деякі козацькі полки приєднались до бунту, що був свідченням опору військовій мобілізації і виявом незадоволення жалюгідним станом своїх господарств[297]. Повстання було не суто економічним, а політичним: деякі козаки згадали «той давній козацький дух свободи, який витворили козаки, який жив у них і який упродовж сторіч наша російська самодержавна бюрократична влада душила в козаках»[298]. Цей заколот був провісником відмови козаків підтримати царя в лютому 1917 р. Багато збіднілих козаків і відставних солдатів не мали іншого вибору, окрім як працювати на шахтах[299]. Хоча робітники і революціонери боялися їхньої присутності, перехід людей із військового стану в категорію промислової робочої сили означав, що старий порядок руйнується під тиском економічного розвитку. Як і скрізь, «поважне товариство» в Донбасі було налякане привидом пугачовщини. Те, що вони бачили в реальності — зневагу до індивіда і до власності, — суперечило їхнім ліберальним переконанням[300].

Провал 1912 р. закону про лікарняні каси став виявом тих розбіжностей, які не допускають політичного компромісу. У Москві, Санкт-Петербурзі та інших містах лікарняні каси схвалили і робітники, і керівництво, і вони сприяли швидкому створенню сурогатних профспілок і культурних організацій робітників[301]. Проте в Донбасі в більшості випадків їх відкинули обидві сторони: робітників розгнівала умова, яка вимагала від них робити внески в ці каси, а власники підприємств, розчаровані фінансовими витратами, які вони накладали самі на себе, боялися, що відрахування з платні робітників спровокують бунт. Вимогу промисловців, щоб уряд сам створив національний фонд підтримки хворих, не задовольнили. Тому в промисловому центрі з винятково високим рівнем нещасних випадків і хвороб існувало лише кілька фондів підтримки хворих[302].