Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Мілітаризація шахтарів мала додаткову перевагу — зменшувала величезну плинність робочої сили. Війна спричинила вугільний голод у країні, хоча видобуток вугілля практично безперервно зростав з 1913 до 1917 р. Цього досягали лише коштом додаткової робочої сили, кількість якої швидко збільшувалася. Однак продуктивність праці при цьому зменшувалася[326]. Це становило ще одну причину зменшити плинність кадрів, яка неґативно впливала на продуктивність. Робота влітку на полях під сонечком, яку звичайно виконували багато робітників, була частиною їхнього виробничого циклу: це був сезонний відпочинок від важкої праці під землею; шахтарі не хотіли працювати під землею ввесь рік. Їх доводилося заганяти під землю[327]. Незважаючи на заборону сезонної роботи, до 30 відсотків шахтарів виїздили в села, де під час війни також гостро не вистачало чоловічих рук[328].

В умовах війни експлуатувати робочу силу було легше. До 1917 р. реальна зарплатня шахтарів та робітників донбаських заводів впала на 42,6 відсотка порівняно з 1913 р.[329]. Їхній заробіток зменшували ще й різні штрафи та відрахування на церкву, школу та солдаток (дружин солдатів). Підземна робота тепер була узаконена для жінок та неповнолітніх, і для «всіх без винятку» робочий день тривав дванадцять годин[330]. Споживспілки експлуатували робітників, а не допомагали їм. Тому робітники називали їх «потребиловки-грабиловки»[331]. Казали, що серед новобранців багато синів заможних селян, які купили робочі місця на заводах та шахтах, щоб уникнути військової служби. Вони були «найконсервативнішим і найбоягузливішим елементом» і охоче виконували роль страйколомів[332]. Керівників та учасників страйків арештовували і відправляли на фронт.

Однак страйки тривали й далі[333]. У багатьох джерелах повідомляється, що меншовики, наголошуючи на легальній, економічній боротьбі, мали великий вплив на Донбасі під час війни[334]. Але за словами свідків тих часів, всі страйки були спонтанними, без лідерства політичних партій чи навіть найпримітивніших страйкових комітетів[335]. Страйкували і робітники заводів, і шахтарі, однак робітники, краще оплачувані й більш забезпечені, часто відмовлялися підтримувати страйки шахтарів як морально, так і матеріально[336].

У квітні — травні 1916 р. відбувся загальний страйк шахтарів у Горлівці-Щербинівці. Згідно з офіційним повідомленням, це був суто економічний страйк із вимогою 50-відсоткового підвищення зарплати; ніяких дій політичних партій не спостерігалося (вони відбувалися лише серед працівників заводу)[337]. За іншим джерелом, він був організований страйковим комітетом більшовиків[338]. Хай там як, але поденні робітники, найменш забезпечені, силою примусили краще оплачуваних робітників приєднатися до страйку. Загалом тридцять тисяч (за деякими даними, сорок п’ять тисяч) чоловік, серед них і жінки, і діти, приєдналися до страйку, але їх не підтримали механіки і робітники електростанцій. Адміністрація у відповідь прислала солдатів. У сутичці вбито чотирьох (чи п’ятьох, за деякими даними) робітників. Понад три сотні робітників були заарештовані. Їх відшмагали й побили шаблями солдати[339]. Крім того, понад тисячу шахтарів призовного віку заарештовано й послано на фронт[340]. На місця, що звільнилися, взяли «жовту робочу силу» — дешевих і неорганізованих китайців. За описами, після придушення страйку розлючені робітники були готові «поламати машини, затопити рудні, побити адміністрацію»[341].

На думку робітників, шахти та заводи мали значний прибуток на «вугільному голоді», викликаному війною, та на квотах на виробництво сталі і вугілля, визначених Спілкою південних виробників сталі та вугілля[342]. Наприклад, вважають, що німецьке підприємство Гартмана в Луганську збільшило свій прибуток на 75 відсотків з 1913 до 1915–1916 рр.[343]. З огляду на це, робітники мали всі підстави стверджувати, що їх ще більше експлуатують, ніж до війни[344]. Навіть у «суто економічних страйках» були очевидними «політичні» вимоги, щоб адміністрація з повагою ставилася до робітників[345]. Наприкінці 1916 р. над Донбасом замаячив привид голоду, хоча родючі південні степи були краще забезпечені харчами, ніж північні губернії[346].

1916 року, за словами одного свідка, на Донбасі лунали голосні вигуки: «До біса вашу війну!» Під «вашою війною» тут розуміли «війну царя та його уряду, яка щодня ставала дедалі непопулярніша»: «Люди майже відкрито говорили, що цар — п’яниця, цариця — підкуплена німецька шпигунка, а придворні міністри, призначені царем, продають Росію німцям»[347].

Зміна старого устрою

Продовольча криза змусила робітниць столиці вийти на вулиці в Міжнародний жіночий день, 23 лютого 1917 р. Страйк і демонстрація швидко розросталися. За тиждень, 2 березня, впав царський уряд: Микола II зрікся престолу, а його брат Михайло відмовився стати престолонаступником.