Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Однак мобілізацію на війну, як і призов загалом, часто супроводили протести. Наприклад, у липні 1914 року двадцять тисяч донбаських юнаків мобілізували із сіл та шахт і зібрали в Луганську. Казали, що багато з них були «шовіністично настроєні». На їхнє прохання в церквах відправили службу. Потім вони попросили випити перед від’їздом на фронт. Вони думали, що в інших місцях Донбасу рекрутам безкоштовно дають спиртне. Коли їм відмовили у вимозі відкрити державний винний склад, їхній гнів переріс у справжній бунт, що закінчився грабунками та антиєврейськими погромами: рекрути розбили майже всі крамниці на головній вулиці. П’яний натовп, можливо, дотримуючись своїх войовничих традицій, кинувся на поліцая, який упав на землю. За офіційними даними, поліція та солдати, викликані для придушення бунту, застрелили трьох чоловік[313].

Інші повідомлення дуже по-різному описують населення Донбасу[314]. В Катеринославі, на захід від Донбасу, резервісти побили керівника «Союзу російського народу» Кузьму Мартинова за його патріотичні промови. Наступні його спроби закликати до патріотизму викликали таку ж реакцію. Один анонімний спостерігач зазначав, що не бачив аніякого ентузіазму, жодної «веселої фізіономії» серед мобілізованих: спостерігалися «цілковита апатія до особи та намірів зовнішнього ворога і дуже осмислене та яскраво вороже ставлення до внутрішнього ворога», яким у цьому випадку була поліція[315]. Тож жителі Донбасу запитували: «Чому стражників не забрали на війну?»[316] Коли шахтарів Варваропольського вугільного родовища вели до залізничної станції, вони роззброїли конвоїрів і рушили додому, співаючи революційних пісень[317]. У липні 1914 р. в Макіївці виникла сутичка між резервістами і робітниками заводу, з одного боку, та поліцією і козаками з другого. Страйкарі вбили одного жандарма та крамаря, який допомагав поліції, стріляючи в демонстрантів. Бунт тривав і наступного дня. Резервісти захопили потяг, що мав відвезти їх на фронт. Згідно з рапортом поліції, були вбиті п’ятнадцять чоловік; бунт придушили[318]. Схожі бунти, що супроводилися перестрілками з поліцією, козаками та власниками крамниць, відбувалися в той час у різних місцях Донбасу[319].

Однак більшість мобілізованих таки йшла на війну. Йшли, тому що, як сказав більшовицький активіст на Донбасі, «йшли інші»[320]. Алан К. Вайлдмен відзначав, що типовими серед мобілізованих були такі міркування: «Все суспільство, здавалося, казало, що вони повинні йти. Не в змозі знайти причини, вони просто пливли за течією і тримали свої думки при собі»[321]. Проте невідомо, чи справді мобілізовані чоловіки «були не в змозі знайти причини».

Навіть 1917 р., коли все населення країни було проти війни, робітники Донбасу загалом ще підтримували війну, і це спантеличувало антивоєнну більшовицьку партію. Оскільки вони тримали свої думки при собі, важко однозначно сказати, який саме патріотизм панував серед них, але народний патріотизм не обов’язково означав вірність царю[322]. Як виявиться 1917 р., війна в політичному дискурсі набула певного морального, антибуржуазного характеру.

Тим часом ті, що залишилися на Донбасі, були «мілітаризовані». В серпні 1914 р. 30 відсотків шахтарів Донбасу були мобілізовані на фронт. Їхня мобілізація створила нестачу робочої сили, особливо нестачу кваліфікованих робітників, і промисловці Донбасу просили Москву про повернення робітників на шахти. Тому у вересні 1914 р. від 7 до 10 відсотків мобілізованих шахтарів повернулися назад на шахти[323]. За деякими винятками, як-от посильні та куховари, багатьох із тих, хто працював на шахтах, надалі звільняли від воєнної мобілізації. Натомість вони були зобов’язані працювати на шахтах як призвані на військову службу. У березні 1914 р. таких «військовозобов’язаних» із відкладеним призовом налічувалося 45 відсотків від майже 290 000 робітників шахт Донбасу. (Серед них військовополонені становили понад чверть загальної кількості шахтарів. Керівники Донбасу віддавали перевагу військовополоненим, бо ті не могли страйкувати)[324]. «Військовозобов’язані» були прикріплені до свого робочого місця. Це викликало у них велике незадоволення: «Ми тут наче кріпаки». Згодом деякі обмеження були скасовані, однак шахтарі й далі не мали свободи пересування[325].