Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Однак можна було б висунути гіпотезу, що у своїй боротьбі донбаські робітники намагалися захистити свій простір свободи. Робітники хотіли захистити свою свободу та незалежність, і своє чуття гідності, справжнім чи символічним охоронцем яких були їхні реальні чи уявні спільноти[276]. Революціонери не спромоглися зрозуміти, що ці спільноти не обов’язково повинні бути політичними партіями, профспілками чи іншими формами їхнього власного виробництва. Ці спільноти могли б бути скорше патерналістськими й плинними і такими маленькими та конкретними, як перенесені в місто сільські громади (артілі), бараки, земляцтва і сусідства, або ж такими широкими й абстрактними, як «вільний степ», «робітничий клас» чи навіть «Україна» або «Росія». Отже, це міг би бути водночас донбаський робітник із Курська, російський патріот і антисеміт, побожний вірний і п’яничка, що б’є свою дружину, ревний захисник вільного степу й учасник революційних подій 1905 р. Люди ототожнювали себе з багатьма реальними і уявними суспільствами і громадами, які, своєю чергою, утворювали їхній духовний світ.

Церква була частиною їхнього духовного світу, а революціонери і цар — їхніми оборонцями чи ворогами, залежно від конкретних обставин, але були і явні чужаки, як-от директори, інженери, освічені люди, євреї та іноземці. Робітникам не треба було б організовуватися, якби вони зрозуміли, що їхні спільноти вже існують. Люди могли вибирати, ідеологічно, екзистенційно та емоційно, до кого вони належать (українець міг стати російським націоналістом, росіянин міг виступити проти Росії і таке інше), проте в реальному житті вони грали певні ролі залежно від їхнього справжнього чуття належності. Наприклад, коли вони помічали загрозу для своїх духовних громад, це виправдовувало насильство. Принаймні тією мірою, якою їхня належність була духовною та емоційною, вони вдавалися до насильства і з духовних та емоційних причин, і через розрахунок. Потім ця гіпотеза підтвердилася подіями 1917 р. (розділ 3).

Чуття спільноти донбаських робітників схоже на те чуття, про яке писав Марк Стейнберг, характеризуючи друкарів у Москві та Санкт-Петербурзі[277]. Однак, на відміну від друкарів, про яких розповідає Стейнберґ, донбаські робітники, і передусім шахтарі, майже не претендували на універсальність своєї боротьби за свободу, гідність і духовний устрій. Вони ніяк не пов’язували свої вузькі, егоїстичні вимоги зі всесвітнім визволенням робітників і всього людства. Це не було свідченням їхньої «відсталості». Як довів Ісая Берлін, претензія на всесвітнє визволення була небезпечним елементом «раціональних» міркувань[278], і для донбаських робітників не було історичної необхідності набувати марксистського, класового світогляду. Стейнберг стверджує, що «відкриття себе» було важливим етапом у розвитку свідомості російських друкарів. Проте донбаським шахтарям не треба було відкривати «себе»: козацький міф, підкріплений відкритим простором степу і темним, неопанованим підземним світом, вже сам собою забезпечував їм спільноту. Вони були більше зацікавлені в тому, щоб захистити свій простір, ніж у тому, щоб визволити його. Їхня боротьба була скоріше захистом, а не атакою. Їхнє чуття спільноти було близьким до властивого селянам бачення своєї спільноти — миру[279]. Проте на відміну від миру, який відкидав чужих, відкритий степ, як і американський Захід та Сибір, не був закритим: степ не відкидав тих, хто шукав тут свободу[280].

Вияв гніву селян у Донбасі в 1905–1906 рр. набув такого самого розмаху, як і гнів робітників: підпали, руйнування і плюндрування поміщицьких маєтків, озброєні напади на представників влади[281]. 1905 р. Фенін подумав, що йому поталанило, що він — інженер, коли почув, як українська селянка кричала робітникам: «Та хіба ж я за панів, та я любому пану глотку перерву!»[282]

Однак національні почуття донбаських селян (більшість яких були україномовними) були не виражені, і то не тільки через політичні утиски та організаційні проблеми, а й через «нереалістичні заяви інтеліґенції, що часто не відповідали інтересам селян, хоча вони були адресовані саме їм»[283]. Українським селянам на сході не потрібен був український націоналізм, щоб висловити властиві їм потреби. Вони мали свою власну культурну та ідеологічну спадщину, козацьке минуле, яке допомогло їм сформулювати їхні мрії і вимоги. Ця тенденція виявилася під час громадянської війни з 1918 по 1920–1921 рр. Після революції 1905–1906 рр. відкрите насильство в селах загалом припинилося, натомість в усіх європейських губерніях імперії селяни врешті висловили «свою відверту ворожість і несприйняття влади у формі поширеного спонтанного «хуліганства» (яке поставало в різних подобах: від прилюдних скандалів і сварок до «нападу й побиття, зґвалтування, підпалів і вбивств»)[284].