Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Політична поведінка донбаських робітників, особливо шахтарів, ставила перед революціонерами деякі важкі питання. По-перше, на відміну від робітників у столицях та інших промислових центрах[265], донбаські шахтарі — не виявляли цікавості до самоорганізації. (Я повернуся до цієї теми згодом, у цьому ж розділі). По-друге, революція і реакція, здається, поєднались у хвилі антиєврейських погромів. Як писав Хрущов у своїх мемуарах, цитованих вище, прості донбаські робітники були активними учасниками цих погромів. Звісно, деяка частина робітничого класу, особливо шахтарі, була залучена до озброєних ватаг підприємств або стала на бік контрреволюції, нападаючи зі зброєю на своїх товаришів[266]. 1905 р. і в наступні роки сумнозвісні «чорні сотні», угруповання радикального правого крила, також вербували донбаських робітників, особливо шахтарів[267]. А в деяких копальнях чорносотенцям вдалося заґітувати шахтарів записатися в «Союз російського народу», який часто називають профашистською організацією[268]. Однак 1905 р. багато робітників взяли участь як у страйках та повстаннях, так і в погромах[269]. Справді, один свідок юзівських погромів стверджував, що «темні маси» в кількості близько тисячі чоловік перевершили чорносотенців «у жорстокості і нелюдяності». Він впадав у відчай від «страшенно важкої і страшенно довгої» справи виховання цих «темних мас»[270].

Революціонерам було важко впоратися з цими очевидними суперечностями: «Російські революційні партії, за одним чи двома прикметними винятками, рідко виступали проти жовтневих погромів». Їхня проблема мала історичне коріння. Як проникливо зауважив Джонатан Франкель,

«те, що революціонери в Росії загалом схвально поставились до погромів, було насправді не дивно. Внутрішня тенденція революційного популізму ідеалізувати народ була тут підкріплена різною мірою бакунінським бунтарством (ідеологія селянської жакерії) і якобінськими поглядами Ткачова чи навіть Нечаєва (виправдання засобів метою). Мало того, боротьба (буквально на життя і на смерть) проти царату, постійне ослаблення бойових лав через арешти і невдалий замах на Олександра II (1881 р.) з метою повалити режим неминуче призвели до того, що багато революціонерів вбачали в погромах апокаліптичний зміст»[271].

Деякі єврейські революціонери також «вважали антисемітські масові вбивства добрим знаком»[272]. Навіть 1905 р. і згодом антисемітські й національні проблеми не стояли на порядку денному революціонерів. Хрущов писав, що «потім багато робітників отямилося... Вони розібралися, що євреї зовсім не вороги робітників, що серед євреїв є учасники і лідери робітничих страйків. Головні політичні оратори були тоді з єврейського середовища, і їх охоче слухали робітники на мітинґах»[273]. Але, як він також зазначає, «зародки антисемітизму збереглися в нашій системі»[274]. Вони виявлялися в різних формах упродовж усього досліджуваного в цій книжці періоду.

Войовничість донбаських робітників, як і тих московських робітників, котрі підтримували тісний зв’язок зі своїми селами[275], можна зрозуміти, якщо глянути на їхні життєві цілі. Оскільки багато донбаських робітників хотіли назбирати трохи грошей і повернутися до рідного села, їхнє тимчасове перебування в місті робило войовничість менш ризикованою. Такі типи поведінки були зафіксовані і в інших країнах, наприклад, у робітників-імміґрантів у Сполучених Штатах. Робітникам не були потрібні постійні організації. Щоб довести це, слід уважно проаналізувати, поміж інших факторів, і економічні коливання в сільському господарстві, і характер робітничих виступів у промисловості.