Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Безпосередньою причиною бунту був страх перед епідемією, яка поширилася на Донбас з Астрахані на Волзі. Епідемія виявила глибокий соціальний розкол серед шахтарської спільноти. Щороку кількість «безпритульних, мандрівних» переселенців зростала. Згідно з рапортом губернатора Катеринославської губернії, люди зачаїли злобу проти тих, хто відповідав за їхню долю, і проти тих, хто скористався з їхньої слабкості; вони були готові помститися за першої нагоди. Коли спалахнула пошесть холери, одну селянку ізолювали в карантинному бараці. Запідозривши, що лікарі вирішили її там убити, робітники збунтувалися. Виступило від п’ятнадцяти до двадцяти тисяч чоловік. Бунт тривав понад двадцять чотири години і був придушений Дванадцятим Донським козацьким полком і поліцією. Г’юз самовпевнено думав, що його робітники (п’ять тисяч), багато з яких уже оселилися тут, відтепер будуть задоволені і слухняні. Насправді, коли почався бунт, «усі робітники» покинули завод і приєдналися до натовпу бунтівників. Вони не слухали представників адміністрації, яка намагалася спростувати чутки про страшний намір лікарів. Бунтівники вислухали проповідь священика і поцілували на знак поваги святий хрест, але порадили священикові іти додому і протестували далі. Натовп довіряв і виконував накази лише своїх ватажків «із числа невідомих мандрівних людей»[227].

Ватажків бунту заарештували і прилюдно відшмагали на спаленій до останку головній площі Юзівки. Місцевих селян мобілізували, щоб вони вчинили покарання, яке тривало три дні. Навіть найдужчі вже не могли кричати після десяти ударів. Військовий лікар визначив за зовнішнім виглядом, скільки ударів витримають робітники. Зовнішній вигляд виявився оманливим, і деяких виносили мертвими. Інших засудив військовий трибунал; вісьмох із них — до смерті[228].

Менш руйнівні заворушення часто відбувалися в 1890-х рр., у період широкого промислового розвитку Російської імперії[229]. Наприклад, у середині 1890-х рр. у Голубівці три тисячі робітників рознесли дощенту приміщення адміністрації, скинули підйомний кран у стовбур шахти і пошкодили обладнання. (Причина цього бунту невідома). Влада озброїла селян із навколишніх сіл і кинула їх проти шахтарів. До селян приєдналися і два ескадрони козаків. Кожного з арештованих робітників відшмагали, давши шістдесят різок[230]. 1900 р. страйкарів із шахт Макіївки і Прохорівки, які вимагали кращих умов праці, теж покарали різками[231].

До 1904 р. шмагання (і фізичне покарання загалом) селян (більшість робітників належали до стану селян) було законним[232]. Проте ця практика (яка не припинилася, як ми побачимо далі, навіть після 1904 р.) була свідченням глибокого соціального розколу, притаманного царському режиму. Вона зовсім не узгоджувалася з нібито ліберальними ідеями донбаських промисловців, зате відповідала давнім відносинам поміщика і кріпака, хазяїна і слуги. Фактично зберігався старий режим. Його стійкість часто пояснюють тим, що в Донбасі бракувало громадянського досвіду. Мовляв, так званий третій прошарок, такі професійні групи, як лікарі, вчителі, агрономи і статистики, що мали б перенести такий досвід зі свого середовища у земства (органи місцевого самоврядування), був «у Донбасі дуже нечисленним»[233]. Неясно, чи це справді було так, згідно з статистикою, коли йдеться про західну, українську частину Донбасу[234]. (Східний Донбас у складі області Війська Донського не мав земств). Крім того, представників третього прошарку, з якими контактували робітники, наймали на роботу здебільшого донбаські компанії, приватні підприємці. (Хоча містечка, що належали якійсь компанії, іноді були досить великими, їм не надали статусу муніципальних). Отже, на думку робітників, ці фахівці належали до адміністрації. (Тому на лікарів дивилися, як на ворогів). Хоча Донбас і становив крайній випадок, у російських містах загалом теж існувала широка прірва між ідеалами і грубою реальністю. Деніел Бровер назвав це «протистоянням між мрійниками та бізнесовою елітою, з одного боку, і переселенськими містами, — з другого»[235].

Донбаські бунти були скеровані проти тих, кого робітники вважали своїми гнобителями, і проти їхніх спільників: управителів, купців, корчмарів, медиків та іноземців загалом. У ленінській теорії стихійності як ворога свідомості часто стверджується, що робітників, здається, не хвилювали «фундаментальні суспільні, економічні та політичні зміни»[236]. У пострадянські 1990-і роки деякі спостерігачі висловилися б так само щодо браку в донбаських шахтарів цікавості до «фундаментальних» проблем (розділ 8).