Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Робітничі організації, і передусім профспілки, були узаконені після революції 1905 р. Деякі утворилися, але швидко розпалися[303]. Напередодні Першої світової війни в Донбасі існувало лише дві спілки слюсарів у Луганську та Сулині і приблизно десять невеликих об’єднань ремісників (чинбарів, кравців, докерів, друкарів)[304]. Жандарми й охранка (таємна поліція) буквально заганяли революціонерів у підпілля чи на заслання або ж саджали їх у в’язницю. Внаслідок цього, після революції 1905 р., Донбас, за деякими даними, був найспустошенішим з усіх промислових центрів[305]. Соціально-політичний розкол, що утворився таким чином у Донбасі, можна приблизно порівняти з тим, що Леопольд Геймсон назвав двоїстою поляризацією в російському суспільстві напередодні Першої світової війни: розколом «між робітниками й освіченим, привілейованим суспільством» і прірвою між «широкою масою привілейованого суспільства» і «нікчемним, безпорадним царатом»[306]. Не те що в Донбасі бракувало елементів сучасної громадянської системи, які допомогли б заснувати сучасне громадянське суспільство, — просто нижчі класи Донбасу через свою глибоку підозру до «поважного» суспільства заперечували саме уявлення про громадянськість. На відміну від петербурзьких робітників, яких аналізував Геймсон, донбаські робітники не так легко піддавалися впливові більшовиків, що й засвідчив 1917 р. (розділ 3)[307].

А між тим, як зауважив один проникливий спостерігач, донбаське суспільство погрузло «у відносинах вічної і гострої ворожнечі»: промислові управителі дивилися на шахтарів як на брудні, смердючі людські істоти нижчого ґатунку, тоді як шахтарі бачили в начальстві свого найпідступнішого ворога[308].

Розділ 3 ВІЙНА, РЕВОЛЮЦІЯ ТА ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА

Сім років, з 1914 до 1921 р., свідчать про те, наскільки далеким був Донбас від центрів політичної влади в Москві та Києві. І хоча в шахтарів Донбасу були вияви певного патріотизму, в революційну добу вони проявили очевидну необізнаність чи байдужість до національної політики. Інтереси людей Донбасу полягали в захисті їхньої свободи та території, що її Гарантувала. Їх не цікавила ані «класова» ідеологія (представлена більшовиками в російських столицях), ані «нація» (представлена українськими націоналістами в Києві). Очевидний брак політичних поглядів у жителів Донбасу спантеличував та дратував і більшовиків, і націоналістів, а їхнє прагнення свободи викликало спалах терору з боку контрреволюціонерів.

Війна та патріотизм

Початок війни на Балканах 1914 р., який незабаром переріс у Першу світову війну, став важливою подією, як для країни в цілому, так і для Донбасу. Майже ніхто не здогадувався, що ще одна війна може спричинити ще одну революцію. Перша реакція населення на війну здавалася позитивною, її навіть з ентузіазмом привітали. Багато європейських соціалістів і російських марксистів (зокрема й батько російського марксизму — Г. В. Плеханов) підтримали війну, забувши про «пролетарський інтернаціоналізм». На Донбасі майбутній лідер робітничої опозиції в Комуністичній партії зауважив, що «значну кількість робітників» затопила хвиля шовінізму[309]. Інше джерело стверджує, що шахтарі були найвойовничиші: вони були «засліплені “патріотизмом”», якого позбулися лише після поразок на фронті, економічного краху країни і підпільної антивоєнної пропаґанди більшовиків[310].

Як розповідав один спостерігач, коли почалася війна, в Юзівці на головній вулиці зібрався натовп, аґітатори виголошували патріотичні промови: «Смерть Австрії та Німеччині! Хай живе Росія! Ура!!!» (Цей спостерігач каже, що «багато, багато робітників» вірили у війну. На ринку продавали безліч портретів «царів, королів, президентів та різних генералів». Люди вважали за необхідне повісити портрет царя не тільки вдома, а й у бараках. У бараках цей спостерігач бачив, як чоловік на ймення Суржак Тишка, що доти проклинав і Бога, і царя, забив цвяха й повісив на стіну портрет Миколи)[311]. Інший спостерігач описав події в Юзівці трохи інакше. Натовп зібрав ватажок «чорної сотні» Зозуля. Там було лише кілька сотень демонстрантів, що несли плакати і співали «Боже, царя храни». Хоча він визнає, що «більшість робітників» були «патріотично настроєні»[312].