Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

На Донбасі антибільшовицькі сили затаврували більшовиків як німецьких шпигунів, що прагнули поразки Росії і відновлення влади царя. Вони постійно згадували Ленінів «опломбований вагон». Така демагогія, за словами спостерігачів, «збивала робітника з пантелику: він гнувся і направо, і наліво. В ті дні [березень 1917 р.], хоч би що йому скажуть, усе правильно і він усім аплодує»[398]. Мітинги робітників часто мали «погромний настрій»: «Бий більшовиків!» Арешт Троцького і Луначарського і переховування Леніна й Зинов’єва після липневих подій (озброєних демонстрацій у столиці та інших містах), за свідченнями, також викликали ворожість проти більшовиків серед шахтарів Донбасу: більшовицьких аґітаторів зустрічали побоями, їх треба було рятувати від самосуду натовпів, де панували «погромні» настрої[399]. У Юзівці, меншовицькому центрі, як її назвав В. М. Молотов[400], шахтарі з кирками переслідували своїх товаришів, які були більшовиками, примушуючи багатьох активістів зректися своїх поглядів[401]. Упередження робітників використовували повною мірою: їх годували пропаґандою, буцім Ленін, Троцький та інші — євреї, які зруйнували Росію[402]. На Донбасі ходили чутки про німецьке золото, начебто одержане більшовиками[403].

Усе це свідчить про те, що значна частина робітників Донбасу вірила в патріотизм, абстрактну, емоційну належність до своєї країни, що, на думку більшовиків, суперечило пролетарському інтернаціоналізму. Злісні напади на більшовиків не дивували, бо в політичному дискурсі 1917 р. брак патріотизму вважали за елемент презирливої характеристики буржуя. Отже, антикапіталісти-більшовики стали буржуями! (Дехто навіть вважав більшовиків ворогами революції)[404]. Патріотизм переважав над ідеологією, і про це свідчило те, що не лише несоціалісти, а й більшість соціалістів у Росії та за її межами підтримували війну. На мітингу шахтарів у травні 1917 р. в Гришиному більшість людності підтримала війну і лише незначна кількість була проти. Водночас виявилося, що серед робітників були й сильні антименшовицькі та антиесерівські настрої[405].

Улітку 1917 р., наприклад, на мітинґу шахтарів у місті Олександровську-Грушевському стався такий інцидент. Голова місцевого революційного комітету, юрист, виступав на мітингу. «На ньому був блискучий циліндр, на огрядному тілі виднів чистий гарний костюм, а напомаджені вуса стирчали як коркотяг». Голова

«говорив дуже гарно, і публіка уважно його слухала, але коли він сказав: “Кожен повинен бути готовий до нових жертв в ім’я невмирущої ідеї революції та в ім’я нашої перемоги у війні з Німеччиною”, — настрій натовпу змінився. На платформу до промовця вискочив шахтар із чорним від сажі обличчям. Він закричав: “Понюхай оце!” — розмахуючи кулаком перед носом промовця. “Не треба нам твоїх ідеалів і війни! До ...”. А далі гострими барвистими словами було назване місце призначення.

“Правильно! До біса це жирне пузо!” — загукав натовп, і мітинг закінчився несамовитим галасом»[406].

У шахтарів були власні ідеали і власне розуміння війни. Небагатьом революціонерам вдалося справді збагнути, чого хотіли шахтарі.

По суті, ніхто, здавалося, не розумів усієї складності політичного розвитку Донбасу 1917 р. Відвертий антибільшовизм, звичайно ж, був жахливим для більшовиків. Але ця ситуація була незатишною і для меншовиків та есерів, бо шахтарі Донбасу не слухали їхніх закликів бути поміркованими. Згодом, у вигнанні, Лев Троцький намагався осягнути цей начебто суперечливий процес пошуків політичної ідентичності на Донбасі: