Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Виявилося, що це була репетиція перед «справжньою класовою війною»: мітинг зазнав нападу з боку «озброєного загону Тимчасового уряду». Шахтарі вірно захищали свого отамана і відбили атаку. 49 жертв у супротивника і жодної — в Коноплянникова. (Але незабаром «республіканську комуну Коноплянникова» знищили загони Каледіна, отамана донських козаків, а Коноплянникова заарештували і відправили до Новочеркаська. Його подальша доля невідома)[409].

Знаменитий рух Махна мав той самий харизматичний розмах. Упродовж 1917 р. селяни в районі Гуляйполя просто відбирали поміщицькі землі й розподіляли їх між собою. Коли Тимчасовий уряд надіслав туди своїх представників, їх прогнали. Деяких меншовиків, обраних до місцевої ради, Махно вигнав під загрозою розправи. Коли після Жовтневої революції селяни одержали землю, то і вони, і робітники вірили, що її дав не радянський уряд, а Нестор Іванович Махно[410]. Це підтверджує, що вільний степ мав дуже сильний місцевий патріотизм, був відданий своїм отаманам. Антибільшовизм був частиною відцентрової сили.

Такі особливості, може, й не так уже притаманні степові, як здається на перший погляд. Мало того, вони пояснюють далеко не все з того, що відбувалося на Донбасі. Патріотизм, наприклад, поєднався з місцевими інтересами. Активістам Донбасу було добре відомо, що кожна шахта, кожне вугільне родовище, кожен завод працював за дуже різних умов і зв’язку між ними часто не було. Таким чином, у деяких місцях Донбасу більшовики були надзвичайно слабкі, а в інших — дуже сильні[411].

Це може підтвердити гіпотезу, висловлену раніше, що робітники Донбасу, особливо шахтарі, боролися за ідеї, цінності та символи, котрі, як вони вважали, захищали їхні спільноти. Ці спільноти могли бути маленькими, як артілі, бараки і земляцтва, і великими, як, наприклад, комуна Коноплянникова, «вільний степ», «робітничий клас» і навіть «Україна» чи «Росія»; ці спільноти могли бути патерналістськими, але мали забезпечувати свободу, добробут і гідність індивіда. В реальному житті можна було одночасно належати до кількох таких груп, будучи, наприклад, тамбовцем, патріотом, войовничим революціонером та антисемітом. Відданість групі або чуття належності обов’язково охоплювали відмежування від тих, кого вважали чужими. Отже, керівники та інженери були чужими, а то й ворогами (адже вони позбавляли робітників свободи і паплюжили їх). Таке ставлення поширювалося й на багатьох інших, зокрема й на іноземців та на деякі етнічні й релігійні меншини. Всі вони, кажучи тогочасною мовою, були буржуями. Церква й далі була частиною духовного світу робітників, але війна та більшовики залежно від конкретних умов могли бути як їхніми спільниками, так і ворогами.

Для більшовиків було історичною необхідністю, що робітники, маючи належний зовнішній провід, почали ототожнювати себе з «робітничим класом» та його самозваним аванґардом, більшовицькою партією, забувши про відданість усім іншим групам. А робітники не мали причин приєднуватися до жодної політичної партії, тому що політика жодної партії не могла охопити всього їхнього життя. Навіть у вузьких політичних межах для них не було нічого нелогічного в тому, щоб залишатися патріотами і називати більшовиків німецькими шпигунами, активно борючись при цьому за свободу і за своїх отаманів. Така поведінка видавалася більшовикам виявом дрібнобуржуазної свідомості. Навіть мова класу, відображена, наприклад, у слові буржуй, не завжди дотримувалася політики партії.

1917 р. пошуки політичної ідентичності серед донбаських шахтарів були дуже складним процесом. Самодержавство було дискредитоване; так само й лібералізм, який довгий час вважали політикою панів, що, хай там як, абсолютно несумісна з робітничими виступами. (Серед робітників слово кадет означало «непристойний»)[412]. Меншовики, есери, більшовики, українські націоналісти і меншою мірою анархісти боролися за політичну гегемонію. (Коли царат упав, український націоналізм став на Донбасі політичною силою. Тут почали з’являтися такі гасла, як «Геть із нашої хати!» та «Геть з України жидів та кацапів!»)[413].

На Донбасі, як і всюди, вплив більшовиків таки зріс улітку та восени 1917 р.[414]. Наприклад, у Луганську на серпневих виборах до міської думи більшовики здобули 29 із 75 місць (есери — 18, група домовласників — 11, меншовики — 10 тощо)[415]. (Однак у Юзівці більшовики здобули лише 6 місць із 73, есери — 50, меншовики — 10, кадети — 5 тощо)[416]. На вересневих виборах до Луганської ради більшовики отримали 82 місця зі 120[417]. В Юзівці більшовики становили третину делеґатів до ради, значно збільшивши своє представництво: в липні була тільки жменька (5–6) з загальної кількості 200 делеґатів[418].