Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

На Донбасі, на відміну від центральних міст, «перемога робочої сили над капіталом» не була досягнута «надзвичайно і, мабуть, оманливо легко»[441]. Багато шахтарів справді втекли з Донбасу, чимдалі від війни, але, на відміну від Москви, де «це протистояння зникло з повсякденного життя більшості робітників»[442], на Донбасі війна була «повсякденням» тих, хто наважився залишитися.

Жорстокі напади робітників на керівництво неминуче спричинювали помсту з його боку, і це добре усвідомлювали деякі робітники. Промисловці Донбасу були розлючені тим, як брутально нападали на них робітники, та їхніми ліберальними поглядами. 30 листопада, наприклад, директора Петровсько-Хрустальської антрацитової компанії С. Г. Віоліна витягли з дому на загальні збори працівників. Вони вимагали 50-відсоткового підвищення заробітної платні порівняно з узгодженою раніше та негайного запровадження восьмигодинного робочого дня без зниження оплати. Віоліну дали 10 хвилин для підписання «угоди», погрожуючи, що в разі відмови він не піде з мітинґу живим. Погрозу супроводили злісні вигуки робітників. Віолін не мав іншого вибору, як задовольнити вимоги[443]. У грудні промисловці Донбасу заявили: «Сталося неминуче: Донецький басейн розхитаний, паливо- і металопостачання країни майже повністю загинули, настає останній момент економічного життя Донецького басейну»[444].

Починаючи з серпня 1917 р., промисловці Донбасу наполягали, щоб Тимчасовий уряд надіслав козацькі полки й оголосив у Донбасі воєнне становище. Справа Корнілова затримала реалізацію цього задуму. На початку жовтня ескадрони головного отамана А. К. Каледіна зайняли майже весь реґіон[445]. 25 жовтня, у зв’язку з втратою телеграфного зв’язку зі столицею, Каледін оголосив воєнне становище в Донецькому вугільному басейні. Каледін пояснив, що цей захід викликаний анархічними заворушеннями, спричиненими «аґітаторами, які прибули у великій кількості з Німеччини» (маючи на увазі більшовиків)[446]. Робітники зустріли цей захід погрозами страйків[447]. З поширенням влади рад на Донбасі протистояння переросло у збройні сутички. Вже у грудні білий терор затопив увесь Донбас. У Ясинівці, наприклад, загони Каледіна розпустили робітничу раду, порвали червоні прапори, потрощили меблі, вбили двадцять робітників і скинули їх у яму з гноєм. У Макіївці, на знак помсти за збройний опір, банда Каледіна виколола очі і перерізала горлянки арештованим робітникам. Робітників, які виходили з шахти, сікли шаблями й розстрілювали, інших живцем кидали в шахти. Всього в Ясинівці і Макіївці були вбиті 118 шахтарів (серед них 44 австрійських військовополонених)[448]. У Єнакієвому антирадянський рейд закінчився розправою над усіма пійманими робітниками[449]. У січні 1918 р. люди капітана Донського козацького війська Чернецова схопили і розстріляли всіх командирів Червоної ґвардії, які зібралися в Дебальцевому[450]. В іншому місці білі офіцери зібрали на шахтах усіх робітників і вислали невідомо куди; керівники шахт виселяли з квартир сім’ї заарештованих робітників[451]. У навколишніх селах білі офіцери шмагали селян і ґвалтували жінок[452].

Малюнок 3.2. Тіла 118 робітників, убитих у Ясинівці та Макіївці вояками Каледіна 31 грудня 1917 р. ЦДКФФА, од. зб. 2–28891.

Червоний терор був не менш жорстоким. Офіцери, кадети та інші антирадянські сили підлягали арешту і розстрілу, їхні тіла виставляли напоказ[453]. Часом червоні визначали «непролетарів» з вигляду (чи на основі того, чи є на руках мозолі) і без зволікань розправлялися з ними[454]. На сході Донбасу Червона ґвардія заарештувала і жорстоко вбила багато духовенства, згодом одного священика знайшли з відрізаним статевим органом[455]. 7 січня 1918 р. червоноґвардійці заарештували директора Берестовсько-Богодухівського вугільного родовища інженера Поракова і одного кадета (сина службовця) за звинуваченням у співпраці з білими. Того ж дня суд оголосив вирок, і їх розстріляли[456]. Керівники, інженери, майстри та інші фахівці, яких підозрювали в саботажі, ставали жертвами жорстокої розправи[457]. Наприклад, 7 січня 1918 р. бунт голодних шахтарів на Миколаївському вугільному родовищі закінчився вбивством старшого майстра, єдиного представника адміністрації, який іще залишився[458]. За деякими свідченнями, у своїй класовій війні більшовики були схильні до пияцтва і грабунку не лише багатих маєтків, а й селянських хат[459].

Ситуація ще більше ускладнювалася тим, що терор здійснювали не лише червоні та білі. На Донбасі, як і на більшій частині України, численні озброєні загони з невідомою чи вкрай непевною ідеологічною орієнтацією дуже скоро скористалися громадянською війною і почали грабувати безпорадне населення. Наприклад, незадовго до того, як Юзівку окупували німці й австрійці, більшовики втекли, і влада перейшла в руки анархістів. Вони тероризували населення і чинили «найбільші і найсвавільніші грабунки»[460].