Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

К ним подошел молодой генерал:
— Теперь, я надеюсь, поймете:
Вы землю просили, я землю вам дам,
А волю на небе найдете![500]

Багатьом робітникам, які були налякані білим терором, вдалося втекти з відступом червоних. У квітні 1919 р., наприклад, сорок тисяч робітників (очевидно, з сім’ями) залишили Юзівку разом із солдатами Червоної армії[501]. Ті, що зосталися, стали жертвами жахливого терору. Часто, погрожуючи зброєю, їх забирали до Добровольчої армії. Непокірних жорстоко били[502]. У травні 1919 р. загони козацького генерала А. Г. Шкуро схопили в Юзівці «багатьох полонених — червоних і махновців» і повісили всіх заарештованих комуністів[503].

З Денікіним знову повернулися колишні хазяї. Цього разу вони критикували українських націоналістів, Скоропадського і Симона Петлюру (голови Директорії), з яким раніше успішно співпрацювали. Лише про Добровольчу армію та її командира генерала Денікіна вони говорили, що «ми маємо ту національну силу, яка ... приведе до відродження і створення Єдиної і Великої Росії»[504]. До Юзівки з Добровольчою армією повернувся колишній директор Новоросійської компанії Адам Свіцин і відновив долютневі порядки[505]. Як і 1918 р., часто застосовували публічні тілесні покарання. Часто жертв піддавали покаранням, які існували ще до 1905 р., на базарах та міських площах, щоб усі це бачили[506]. Білі вдавалися до тілесних покарань, бо вважали, що шахтарі були «надто озлобленим і аморальним елементом, з грубими інстинктами, що анітрохи не цінував ані своє, ані чуже життя»[507]. Як і в попередні часи, таке жорстоке ставлення викликало гнів робітників. Коли, наприклад, під час знаменитого Шахтинського процесу 1928 р. звинуватили Олександра Некрасова, робітник В. Р. Саксонов написав прокурору, що 1919 р., за білих, Некрасов працював на Парамоновських шахтах і бив та ображав робітників. З його вини тринадцять заарештованих робітників засікли до смерті[508].

Цього разу колишні власники заводів та шахт не так були зацікавлені у підвищенні своїх прибутків, як жадали помсти[509]. Робітників нещадно експлуатували за будь-якої можливості, і «нерідко в Єнакієвому, Кадіївці та інших районах»[510] люди помирали від голоду чи епідемій. Спійманих солдатів Червоної армії, яким пощастило уникнути розстрілу чи шибениці, використовували як рабів. Наприклад, у Новоросійській компанії в Юзівці, де у вересні 1919 р. працювало 1406 солдатів, кожного дня ховали десять — шістнадцять тіл. До грудня вижило лише 458 із 1406 червоних[511]. В Олександрівську-Грушевському половина населення була вражена тифом. Медичної допомоги не надавали, хворих не ізолювали, й епідемія невпинно поширювалася. Смертність досягла 20 відсотків, вдаривши найсильніше по віковій групі від тридцяти п’яти до сорока років[512]. У різних місцях виникали відчайдушні стихійні страйки[513]. Проте, як і в 1914–1917 рр., страйкарям погрожували (і карали їх за участь у страйках) мобілізацією на фронт, внаслідок чого страйковий рух був обмеженіший за Денікіна, ніж за Скоропадського[514]. Проти білих організовували і збройні повстання, але їх жорстоко придушували[515].

Білі виправдовували свій терор помстою. Наприклад, полковник Дроздовський, який діяв на Дону та Кубані, заявив, що «ми живемо в жахливий час, коли людина перетворюється на тварину. Ці знахабнілі хулігани розуміють лише один закон: око за око, зуб за зуб. Але я б запропонував два ока за одне око і всі зуби за один зуб»[516].

Малюнок 3.5. Похорон шахтарів у Юзівці, вбитих денікінськими військами, 1919 р. ЦДКФФА, од. зб. 0–53773.

Малюнок 3.6. Тіла в’язнів, отруєних денікінськими військами перед відступом з м. Артемівська (Бахмута), 1919 р. Тіла, крім того, покалічені й почасти оголені. ЦДКФФА, од. зб. 0–8596.

Червоний терор був не менш диким, ніж білий. Особливо це виявлялося на козацьких землях на сході Донбасу. Червоні грабували козацькі станиці, хапали місцевих жителів, відправляли їх до Луганська і там убивали. Їм відрізали вуха й носи, виколювали очі, розчленовували[517]. В Луганську ЧК (радянська таємна поліція) розстріляла всіх колишніх офіцерів, знайдених у місті[518]. Інженерів та техніків били робітники. Коли білі відступили, робітники напали навіть на тих інженерів та техніків, які прихильно ставилися до радянського уряду, пояснюючи це тим, що настав час розплати[519]. Значна кількість людей трагічно загинула[520]. Радянська влада також загалом не довіряла фахівцям, багато з яких були пов’язані з білими[521]. У грудні 1919 р. половина фахівців утекла з Донбасу з розбитими білими[522].

У Каменську, що на схід від Луганська, «багато тіл лежали на вулицях по кілька днів, аж поки їх прибрали». Один свідок розповів таку жахливу історію: