Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

«Одного дня повсталі червоні козаки і шахтарі-червоноґвардійці витягли місцевого губернатора — отамана — з домівки і порубали шаблями на вулиці, разом із кількома схопленими білими офіцерами. Серед них був полковник “Кровопивця” [який бив своїх денщиків]. Офіцерам випала страшна смерть. Один із них, вродливий, ставний, сильний, із чорним волоссям і гордовитим обличчям, намагався закрити голову руками, але його зап’ястки розрубали навпіл. Упавши обличчям на землю, офіцер кричав, розмахуючи обрубаними зап’ястками; він наче плив у власній крові, змішаній із дорожною курявою. Отаман сидів, притулившись спиною до похиленого тину перед своєю хатою. Він притискав свої широкі долоні з розчепіреними товстими пальцями до розрізаних грудей, немов бажаючи втримати душу в понівеченому тілі. Очі на блідому обличчі з густими вусами були широко відкриті. Сльози рікою лилися з них і стікали по вусах. Обличчя полковника “Кровопивці” було кривавим місивом, рот, розсічений ударом навскіс, наче жахливо посміхався. Один козак вилаявся: “Так ти смієшся, сучий сину”, — і сильно вдарив його прикладом рушниці. Після цього удару полковник почав іржати, як кінь.

— Добийте їх! — викрикнув хтось із натовпу.

У відповідь почулося: “Замовкни, брудна псино! Хочеш, щоб і тебе так покарали? Вони будуть відхаркувати, поки не вихаркають усю кров, що з нас випили. Затямив?”»[523]

Коли білі повернулися, вони схопили близько двох сотень червоних козаків та шахтарів-червоноґвардійців. Деякі скоро померли, «бо їхні статеві органи повільно стискали дротом, щоб примусити їх виказати своїх керівників». Білі розстрілювали кожного п’ятого зі схоплених червоних. Розправи приваблювали натовпи людей:

«Спільну могилу вже вирили самі засуджені. Вона була довга як траншея, але не дуже глибока й неширока. Під верхнім шаром ґрунту була яскраво-жовта глина, і купа цієї глини лежала з іншого боку могили. Після дощу глина була липка і важка, і в деяких місцях у могилу стікали струмки жовтої води.

Панувала незвичайна тиша, яку порушували лише постріли рушниць розстрільної команди. Здавалося, наче і виконавці вироку, і засуджені були приречені на якусь брудну й нудну роботу і поспішали якнайшвидше покінчити з нею. Коли надходила його черга, кожен засуджений швидко, по-солдатському роздягався і, поклавши складені речі на землю, йшов у заношеній, брудній білизні до свого останнього притулку, намагаючись не вступити босими ногами в холодні дощові калюжі. На краю могили дехто говорив щось пошепки, і ніхто не знав, чи то було останнє прокляття чи остання молитва. Дехто по-православному хрестився, а потім усі швидко падали в могилу»[524].