Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

«Чотири чи п’ять православних священиків втекли з Макіївки, залишивши тільки одного старого священика, якого до церкви і додому супроводила група жінок, рішуче настроєних захищати його. З другого боку, о. Неве бачив багатьох червоноґвардійців, які відкрито заходили до його церкви і молилися, і він знову ж був змушений признатися, що нелегко зрозуміти душу святої Росії».

Отець Неве далі зауважив, можливо, з оптимізмом:

«Господарі завжди погано ставились до цього бідолашного народу, не довіряли йому, зневажали і експлуатували його. Ніхто ніколи не намагався прислужитися йому чи виявити до нього якусь доброту. Того дня, коли ці люди побачать таких черниць, як наші сестри з монастиря Успіння Богородиці, які добровільно працюють серед хворих злидарів, вони будуть уже на півдорозі до католицької церкви»[558].

Хоч як намагалися більшовики «прислужитися їм чи виявити до них якусь доброту», політичний процес 1917 р., розглянутий вище, був сигналом для більшовиків, що їхні справи кепські.

У воєнних умовах деякі соціальні тріщини були залатані, але з’явилися інші. Примусові заходи радянської влади та Червоної армії мали сильний неґативний політичний вплив. Як і білі, Червона армія грабувала, конфіскувала та вбивала[559]. Червона армія також силою рекрутувала цивільних. У травні 1919 р., наприклад, «підрозділи 8-ї та 13-ї армій на Донбасі провели примусову мобілізацію на Бахмутському вугільному родовищі. Вони захопили шахти і, погрожуючи зброєю, просто забрали всіх шахтарів до сорока років». Скарги стурбованих місцевих рад Ленін не прийняв із воєнних причин[560]. В інших місцях Червона армія брала в облогу села і мобілізовувала чоловіків. Такі мобілізації не давали бажаного результату: декому вдавалося сховатися, а інші згодом ставали дезертирами[561]. Про татар казали, що вони особливо ненадійні, оскільки перебігали весь час від червоних до білих і навпаки[562]. У травні 1919 р. лише в Лисичансько-Бахмутсько-Куп’янському районі різні групи дезертирів налічували від тридцяти до сорока тисяч чоловік — вони не рухалися до радянської півночі, але й не хотіли приєднуватися до Добровольчої армії. Казали, що вони були надзвичайно «ворожо настроєні проти комісарів, комуністів та євреїв»[563].

Висновки

Населення Донбасу зазнало великих втрат під час громадянської війни. У грудні 1919 року більшовики говорили, що «цей економічний центр радянської республіки» «став тепер цвинтарем донецьких шахтарів і металістів»[564]. Журнал шахтарської профспілки привітав своїх членів з їхньою відважною боротьбою:

«У середовищі гірників не було того глибокого падіння, тієї розпусти, що виявлялася в лавах пролетаріату інших галузей виробництва, не оминаючи й передових металістів. У басейні не знали навіть, що таке “кірстовщина”.

Темний, неотесаний шахтар із честю вийшов із випробування у ці похмурі для пролетаріату Півдня Росії дні. За винятком декількох рідкісних випадків доброзичливого ставлення до влади з боку окремих робітників чи груп робітників, гірники в масі, після короткочасного занепадницького настрою, виявляли опозиційне ставлення до панування добровольців»[565].

Потім, несподівано, коли білі пішли, а червоні повернулися, вісімдесят тисяч шахтарів Донбасу, які залишилися, потрапили під критику більшовицької партії: