Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Щоб збільшити видобуток вугілля в Донбасі, радянська влада вживала жорстких заходів: організувала «політичні відділи» для зміцнення дисципліни і політичного контролю; використовувала вояків Червоної армії як робочу силу; мілітаризувала донбаську вугільну промисловість (що передбачало прикріплення робітників до шахт)[584]. «Багатьох [терецьких] козаків», які в громадянську війну боролися проти більшовиків, вислано на примусові роботи в донбаські копальні[585]. У 1920 р. профспілки шахтарів відібрали в меншовиків, і, як згодом писав М. П. Томський, голова профспілок, створили заново згори[586]. Ю. (Г.) Л. П’ятаков, який був головним керівником донбаської вугільної промисловості в 1920–1921 рр. і в кабінеті якого проводили засідання бюро профспілки[587], був таким деспотичним, що його назвали «завойовником серед папуасів»[588]. За його правління профспілки об’єднали з політичними відділами для зміцнення дисципліни на шахтах[589].

Емма Ґолдмен, американська анархістка, яка відвідала Харків 1920 р., описує жахливі умови, що панували скрізь. Вона пише, що інженер, який працював на Донбасі, розповів їй:

«Насправді донецькі шахти були в найжалюгіднішому стані... З робітниками поводилися, як із худобою. Вони отримували гидку їжу, ходили майже босі, були змушені працювати, стоячи по кісточки у воді. Через такі умови видобуток вугілля був мізерний. «Мені, як одному з членів комітету, доручили розслідувати ситуацію і доповісти результат, — сказав інженер. — Наш звіт був аж ніяк не схвальним. Ми знали, що небезпечно подавати факти такими, якими ми їх виявили: ми могли б опинитися в Чека. Але ми вирішили, що Москва повинна знати про ці факти. Система політичних комісарів, загальна неспроможність більшовиків, паралітичний вплив державного апарату зробили майже неможливою нашу конструктивну роботу в Басейні. Це була гнітюча невдача»[590].

Інші повідомлення подають ту саму гнітючу картину[591]. Троцький, відомий своїм жорстким і авторитарним стилем керівництва, пройнявся симпатією до шахтарів після поїздки в Донбас у листопаді і грудні 1920 року. Він послав телеграму Леніну 19 листопада: «Становище Донбасу украй важке. Робітники голодують, одягу немає. Незважаючи на революційно-радянський настрій, страйки спалахують там і тут. Доводиться дивуватися тому, що робітники взагалі працюють»[592].

У Донбасі перехід від «воєнного комунізму» громадянської війни до ринкового непу виявився дуже болісним процесом і для робітників, і для Москви. Як писав Троцький, страйки з вимогами підвищити платню, забезпечити одягом і харчами затопили Донбас[593]. Багато робітників не могли працювати просто тому, що в них не було взуття чи одягу, або і того, і того[594]. Щоб ослабити «контрреволюцію» в країні і компенсувати нестачу робочої сили, органи Чека брали куркулів заручниками і примушували їх працювати на шахтах[595]. Із 1920 р. на копальнях почали створювати «концентраційні табори» і для порушників дисципліни, і для злочинців і політв’язнів[596]. І хоча кінець війни приніс мир, цей мир виявився нестійким. Тому не дивно, що в пам’яті радянських громадян, які в 1920-х роках були дітьми, ці часи пов’язані більше з голодом, стражданнями й гіркотою, а не з задоволенням[597].