Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

У Донецькій губернії лише в першій половині квітня 1922 року зафіксовано, що 1075 дітей і 1038 дорослих померли голодною смертю[617]. В Єнакієвому лікарняна підвода щовечора їздила вулицями, підбираючи трупи і напівмертвих людей, чиї вії ще тремтіли[618].

Запроваджуючи репресивні заходи, голова Чека Ф. Е. Дзержинський попереджав, що політичні репресії спрацюють лише тоді, коли покращиться становище робітників[619]. Навіть співробітники Чека жили в жахливих матеріальних умовах, і дехто з них, так само як і змучені голодом солдати Червоної армії, втікали до «бандитських» партизанських загонів[620]. Як співалося в пісні, записаній тоді в Юзівці,

Ой, яблочко,
Что за нация...
Кругом грабежи,
Спекуляция[621]

.

Голодні робітники й далі страйкували. Комуністичні керівники мали над ними мало влади, бо робітники підозрювали, що їхні нові шефи дбають лише про свої власні егоїстичні інтереси[622]. У липні 1921 р. в уражених голодом юзівських копальнях виступили «підбурювані меншовиками» робітники. На одному з мітингів пролунали «антирадянські лозунги», а партсекретаря, члена радянського райвиконкому, позбавили слова[623]. У серпні на Авербахівській і Прохорівській копальнях праві есери закликали робітників до збройного повстання, заявляючи, що в продовольчій кризі винні більшовики. Почалися страйки. Через «контрреволюційні настрої» страйкарів місцева влада оголосила в копальнях воєнний стан[624].

Забезпечення харчами було в той час найбільшою політичною й економічною проблемою. Коли 1921 р. була запроваджена натуральна оплата і постачання поліпшилось, продуктивність виснажених шахтарів перевищила рівень 1913 р. Це здивувало донбаське керівництво. Насправді, доведені до відчаю робітники прагнули забезпечити якомога більше зерна і докладали надлюдських зусиль, часто працюючи дві зміни поспіль[625]. Коли у грудні 1921 р. постачання харчів зменшили, промисловість знову впала в хаос. Двадцять п’ять тисяч робітників, яких набрали восени, були змушені повернутися у рідні села; багато з них не дісталися додому, померши по дорозі[626]. Не дивно, що наступний 1922 р. був позначений численними страйками, які влада часто характеризувала як «антирадянські»[627].

На початку 1923 р. голод пригас, проте це не дуже покращило загальне політико-економічне становище. Гіперінфляція 1921–1924 рр., що відбивала розвал економіки, спричинений війною, революцією і громадянською війною, зводила нанівець усі спроби полегшити наявні умови життя. В липні 1922 р. в Юзівці один пуд пшеничного борошна коштував 9,5 мільйона карбованців, а десяток яєць — один мільйон[628]. Ця гіперінфляція була «однією з найбільших і найтриваліших у світовій історії», і під кінець цієї гіперінфляції 50 мільйонів карбованців радянських грошових знаків міняли на один новий карбованець[629].

Хвиля промислових страйків затопила країну 1923 р., можливо, найбільша за все десятиріччя, принаймні за більшу частину радянського періоду: в основному ці страйки були викликані затримкою виплати заробітної платні[630]. Такі затримки були критичними для робітників, які вже й так жили в злиденних умовах. У Донбасі відбулося майже двісті страйків, у яких взяли участь понад шістдесят тисяч шахтарів, значно більше, ніж металістів[631]. Втрати продукції, пов’язані зі страйками, за перші дев’ять місяців року дорівнювали двомісячному видобутку[632]. Хвиля страйків сягнула піку влітку, коли вчасна видача зарплатні була особливо важливою для робітників, щоб вони могли повернутися на польові роботи. Наприклад, заробіток за червень був виплачений 25 липня на 39 відсотків, а решту — 3 серпня[633]. Часто платню видавали облігаціями, погашення яких було нелегкою справою і потребувало часу. А тим часом гіперінфляція стрімко зменшувала купівельну спроможність заробітної платні. Тому шахтарська праця видалася інспекторам з Москви «добровільною каторгою»[634]. Профспілки практично ніяк не допомагали своїм членам. Згідно зі звітом М. П. Томського, написаним пізніше, 1923 р. профспілки, створені фактично згори 1920 р., ще «не були схожі на профспілки»[635]. Профспілки доповідали, що майже всі страйки були «спонтанними», а партія або не брала в них участі, або не знала про наміри вдатися до страйку[636]. Згідно з одним профспілковим звітом, сувора дійсність розчарувала робітників у непові[637].