Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Москва надавала Донбасу досить значну матеріальну допомогу. Але оскільки вся країна перебувала в глибокій економічній кризі, ця допомога не могла полегшити скрутного становища Донбасу. Намагаючись удосконалити систему, влада засипала робітників політичними доносами, звинувачувала їх у контрреволюційному мисленні. Про це йшлося не лише в публічних заявах, а й у численних таємних рапортах Чека. Наприклад, у рапорті Чека Донецької губернії за червень 1920 р. йшлося про продуктові страйки в Юзівці та в інших місцях і стверджувалося, що робітниками керували «шкурні питання», що робітники продемонстрували тільки свою «несвідомість і політичну неосвіченість»[598]. В іншому рапорті Чека за вересень 1920 р. повідомлено, що робітники вимагали лише взуття, одягу і харчів і що їм бракує «свідомості» тоді, коли вся країна страждає від економічної руїни. Отже, за висновком таємної поліції, ці вимоги йшли від «темних осіб» з антирадянськими поглядами, які проникли в середовище робітничого класу[599].

З другого боку, у цілком відмінному «суворо секретному» (на відміну від просто «секретного») рапорті Чека за грудень робітничі страйки пояснено нестачею харчів, одягу і взуття, повідомлено про обурення серед населення загалом, наведено слова людей, які скаржилися, що «ми раніше були забиті буржуями, а тепер радянська влада виїжджає на нас... а діти буржуїв і самі буржуї пробралися в установи і розкошують, як і раніше... а вони, що б’ються за свободу, батьки і брати, загинули в боях з контрреволюцією, голодні і холодні»[600]. Доступ до такого відвертого рапорту був обмежений навіть серед «цілком таємних» документів.

Хай там як, проблему політичної мотивації робітників, які жили в таких умовах, збагнути нелегко. Тривога, яку викликали «підозрілі люди», почасти була породжена усвідомленням того, що Донбас історично надавав притулок різним утікачам. У роки громадянської війни багатьох куркулів та інших, у кого були причини тікати від більшовицької влади в різних реґіонах країни, підозрювали у втечі на Донбас[601]. Крім того, 1917 р. Донбас був опорою соціалістів-революціонерів (есерів) і меншовиків, і в Чека були підозри, що їхній вплив зберіг свою силу[602]. Важко визначити, наскільки сильними були ці політичні партії. Таємна поліція уважно стежила за цими та іншими небільшовицькими угрупованнями. У своєму рапорті за липень 1920 р. таємна поліція подала дані, що в Юзівці було тридцять п’ять меншовиків і назвала імена всіх активістів. В Алчевську була організація боротьбистів (відгалуження партії українських есерів, багато яких 1920 року перейшли на бік більшовиків), що нараховувала тридцять одного члена, майже всі — шахтарі. В Чистяковому було тридцять два есери, дванадцять правих і двадцять лівих[603]. Згідно з іншими рапортами, багато есерів і меншовиків заповзли до партії більшовиків. Наприклад, Єнакієвський комітет більшовицької партії складався «майже повністю з есерів»[604]. Таємна поліція застосовувала різні репресивні методи до всіх небільшовицьких партій[605]. Меншовиків, таким чином, загнали в підпілля, та їхній вплив ще досить добре відчувався в Донбасі в 1920-х рр.[606].

Виклик більшовицькій владі йшов і з середовища самої партії. Так звана демократична центристська фракція української комуністичної партії, що критично сприймала відсутність у партійного керівництва турботи про демократичні принципи, була досить сильною, щоб забалотувати прихильників Москви і Леніна на четвертій партконференції в березні 1920 р.[607]. З двадцяти чотирьох делеґатів від Донбасу двадцять один проголосував проти принципу одноосібного керування в промисловості, який обстоював Ленін, і висловився за колективне керування[608]. Інша фракція, «Робітнича опозиція», яка так само дбала про демократію і захист інтересів робітників, теж мала значний вплив у Донбасі в 1920–1921 рр. Наприклад, у лютому 1921 р. в партійній організації Юзівки було сорок п’ять прибічників Леніна, вісімнадцять — «Робітничої опозиції», і сім — демократичних центристів. Деякі страйки організовували ці розкольники[609].

Очевидний брак політичних симпатій у донбаських робітників вправляв у відчай усі партії. Іван Майстренко, якого тоді послали на Донбас укапісти (комуністичне ліве крило Української соціал-демократичної партії, яке 1925 р. стало частиною більшовицької), залишив такі свої враження: укапісти, здається, мали більшу підтримку серед донбаських робітників, аніж більшовики. Проте ті робітники, які підтримували українських комуністів, не мали ніякого відчуття національних проблем. Вони просто хотіли побачити, як українські комуністи покращать їхнє життя, вони думали: «Ну, якщо нічого не виходить зі всеросійською партією (більшовиків), спробуймо з українською»[610].