Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

«Із пролетаріату все найкраще пішло в Росію, пішло до Червоної армії, повернулося небагато. Залишилися ті, хто пов’язаний сім’єю, приватною власністю, бо є чимало тих, які мають будиночки при шахті, при заводі й залишаються там. Вони психологічно розбиті, сидять без роботи, вдаються до дрібної спекуляції, і це зрозуміло, тому що їсти хочеться. Їхня пролетарська свідомість, і без того невисока, зараз цілком розчавлена»[566].

Шахтарям навіть говорили, що на Донбасі робітничий клас перетворився на махновщину і що пролетаріату не існує[567]. Деякі робітники справді приєднувалися до Махна. Однак така зневага більшовицької партії була свідченням майбутніх проблем, у яких звинувачували «декласований пролетаріат»[568]. Громадянська війна зблизила більшовиків та шахтарів у їхній боротьбі проти спільних ворогів. Із закінченням війни настав не мирний, а неспокійний час. У роки повоєнної економічної кризи шахтарі Донбасу постійно вдавалися до страйків, а «велике переселення народів» не можна було стримати[569].

Однак, здавалося, в докорах більшовиків криється невисловлена підозра партії щодо політичної відданості тих, хто залишився під владою білих. (Крім того, деякі робітники колись утікали з радянської півночі на Донбас, де правили білі. Притік людей, налаштованих проти більшовиків, за словами однієї з білих газет, «оздоровив настрій робітників» на шахтах)[570]. Звісно, цю підозру не висловлювали прямо, але для партії було б абсурдно беззастережно вірити у відданість робітників. Вона боялася, що постійні зміни влади, тобто наявність політичних альтернатив, ослабили готовність населення підтримати радянську владу[571]. Реставрація старого режиму під час громадянської війни відрізняла Донбас від інших промислових центрів Росії. Громадянська війна дала робітникам Донбасу політичний вибір, якого не мали робітники Москви чи Петрограда. І хоча війна об’єднала більшовиків і робітників проти спільних ворогів, більшовики й далі ставилися з підозрою до робітників. Шахтарів, які залишилися і працювали на Донбасі, підозрювали у прихильності, якщо не в співпраці з білими та озброєними загонами. Як сказав український більшовицький вождь у грудні 1919 р., в Україні, де не раз змінювалася влада, «існує глибока недовіра до будь-якої влади»[572]. Такі самі підозри виникатимуть у радянської влади й до людей, які жили під німецькою окупацією під час Другої світової війни. Хай там як, більшовикам не подобалося, що багато робітників вирішили залишитися і навіть дуже продуктивно працювали за панування білих.

Досвід громадянської війни поставив перед більшовиками дуже серйозну теоретичну і практичну проблему. Якщо більшовицька партія вважала справжніми пролетарями тих робітників Москви і Петрограда, які вистояли в роки громадянської війни, і «напівпролетарями» тих, хто втік у село, то чи не можна застосовувати ці самі критерії до шахтарів Донбасу? Хіба не можна назвати «справжніми пролетарями» тих робітників, які оселилися на Донбасі і залишалися під владою білих і різних банд? І хіба не можна вважати «напівпролетарями» тих робітників, колишніх селян, які втекли з Донбасу, ймовірно, разом із більшовиками, що відступали?

До особливих умов громадянської війні слід додати ще й історичну спадщину степу. На Донбасі політичні альтернативи виникли не лише під час громадянської війни, вони вже існували в традиціях та міфах козаків і вільного степу. Як свідчать події 1917 р., більшовики здобували все більшу підтримку серед робітників Донбасу. Але робітники виявляли прихильність не тільки до більшовицької партії. Вони хотіли протистояти всім зовнішнім силам і боротися за все, що, на їхню думку, захищало їхню свободу та честь. Отже, підозра більшовиків до післявоєнного Донбасу посилювалася історичною спадщиною Донбасу.